Спільна дитина та відповідні рішення, пов’язані з її вихованням, вимагають від нас співпраці, а не суперництва. Дуже часто буває, що у дружини з чоловіком різні погляди на виховання дитини. Як налагоджувати цю співпрацю? Потрібно пам’ятати, що ви обидва дієте в....
Жоден із вас не хоче дитині поганого, обом сторонам важливо прийняти це за аксіому. Тоді ми не будемо захищати дитину один від одного, тим самим погіршуючи відносини між усіма трьома (або більше) учасниками. Дуже важливо пам’ятати, що розбіжності – це нормально. Це не говорить про те, що ми не підходимо один одному або не можемо бути хорошими батьками, а просто ми різні, і це добре, хоч і складно.
Запам’ятайте: батьківський авторитет – він один! Тому якщо кожен із батьків тягне цей віз у свою сторону, в результаті страждає авторитет обох (закон фізики). Дитина з дуже юного віку розуміє, що якщо тато не дозволив, можна звернутися до мами, або навпаки. Це відкриває дитині великий простір для маніпуляцій батьками. Крім того, вона не може зрозуміти ваших очікувань від неї (вони різні), кордонів своєї поведінки. Все це призводить до невпевненості в собі і в вас, стресу і, як наслідок, до перевірки кордонів поведінкою (скандали, істерики, ігнорування, вимагання тощо). Тут є ще один цікавий феномен: чим більше один із батьків намагається тягнути дитину на свою сторону, тим більш крайньою стає позиція другого.
Отож ми отримуємо результат, зворотній від бажаного. У сім’ї важливо розмовляти, а не сперечатися. Добре було б для початку поговорити про підхід в цілому, як про проект. Тобто окреслити мету виховання, а потім обговорити, який підхід і які конкретні дії просувають вас до цієї мети, а які – навпаки. Поговорити про те, як ви можете допомагати один одному, коли з дитиною складно, про сильні й слабкі сторони кожного, про свої батьківські сподівання і страхи. Таким чином можна започаткувати діалог довжиною в життя, за допомогою якого ми можемо разом вирішувати дитячі проблеми, вибирати садок, школу або гурток, домовлятися про правила поведінки вдома та інше.
А ще важливо пояснювати, а не переконувати в своїй правоті. Коли наша мета полягає в тому, щоб переконати другу сторону в своїй правоті, ми спочатку прирікаємо себе на «глухоту» щодо того, про що говорить партнер, адже ми почуємо в його словах «загрозу» власній правді. Це створює бар’єр між нами, і замість того, щоби почути аргументи один одного, ми зайняті тільки пошуком своїх. Якщо ми даємо місце думкам, навіть цілком протилежним, ми можемо разом обговорити позитивні та негативні аспекти кожного з них і вигадати компроміс, який буде поєднувати в собі обидва наших підходи.
Тетяна СЕРГІЄНКО,
фахівець із соціальної роботи
Соціально-психологічного центру м. Славутич
(за матеріалами інтернет-ресурсів)
