Безглузда війна в Афганістані ціною в 15 тисяч життів

Славутичани Володимир Волков та Василь Костів пройшли бойове хрещення Афганською війною. І не дивлячись на те що минуло стільки часу після закінчення бойових дій вони і досі зі сльозами на очах та болем в душі згадують те пекло крізь яке їм довелося пройти. Ветерани кажуть, що цього дня вони збираються щороку, аби вшанувати пам'ять загиблих воїнів, віддати данину поваги товаришам і соратникам, котрі вірно і з честю виконували свій військовий обов'язок, а насправді, як виявилося, - злочинні накази радянської влади. Бо то була Безглузда війна ціною в 15 тисяч життів

15 лютого - 31-ша річниця виведення військ з Афганістану. 

 Славутичани Володимир Волков та Василь Костів пройшли бойове хрещення Афганською війною. І не дивлячись на те що минуло стільки часу після закінчення бойових дій вони і досі зі сльозами на очах та болем в душі згадують те пекло крізь яке їм довелося пройти.

 
 Василь Костів був одним з перших, кого покликали виконувати наказ. У травні 1979 року його призвали до лав армії. В той час ще не було війни в Афганістані. За волею долі він потрапив у приграничне місто Термез.

  Їх, молодих призвали в Термез, де в той час зі складів почали робити казарми, в яких не було нормальних умов проживання. Вночі юнаки вигружали будівельні матеріали і будували казарми, та були певні 
саме в них їм і доведеться служити. Та з часом, почали надходити сигнали про можливий перевод на службу в Афганістані. Адже там сталася революція, яку контрреволюційні сили хотіли подавити.
«Як нам тоді казали замполіти, що там банди з-за рубежу нападають на той народ, який захищає революцію і можливо що ми будемо призвані туди на службу» - каже Василь.

 Тривоги ставали все частішими, а разом із ними й призови до війни. Хлопців почали готувати до бойових дій. Та знань, як вести військові дії серед гірської місцевості та пустині, було недостатньо. Вчилися вже в бою.

«Коли була чергова тривога і ми по тривозі виїхали на полігон, я потрапив в группу, що мала вигружати зі складів боєприпаси. Треба було споряджати бойові машини, свою зброю. Три доби ми вигружали боєприпаси!» - згадує чоловік.

 Після чого їх відправили на місце розташування полку, де особовий склад вишикували і зачитали наказ, що немов вирок викарбувався у пам’яті тоді ще юного Василя:
 
« Ви с сегоднешнего дня подчиняетесь закону военного времени!
За невиполнение приказа, не подчинение командиру – будут судить как дезертира, изменника родины!
Вплоть до расстрела перед строем!»

 А далі кулеметникам, та водіям-механікам видали звичані пістолети Макарова, гранатометникам автоматичні пістолети Стєчкіна. Як зізнається Василь, саме тоді він відчув перший острах. Бо до останнього хлопці сподівалися, що їх омине ця війна. Іти на яку йому зовсім не хотілось.
 
 О 4 годині з 24 на 25 грудня вони перейшли через пантонний міст до першого пограничного міста Хайратон, звідти почався путь до Джелай Баду. Перше завдання їх полк отримав в місті Кабул. Треба було блокувати танковий батальйон з радянськими танками. Солдати змушені були лежати в снігу, бо інакше їх просто розстріляли би з дул танків, що були наведені на їх полк. Особовий склад сильно постраждав під час тієї операції. У замполіта роти лейтенанта Саврана віднялись ноги, багато хто почав хворіти, умови були жахливі.

 Бойове ж хрещення відбулось біля міста Пулі-Хмурі, де їх рота вперше зазнала обстрілів. В полку були втрати. Та строго-насторого їм тоді заборонили комусь про це, щось говорити. Не можна було панікувати, бо мовляв, то все сили контрреволюцію хочуть посіяти смуту, аби вони не йшли допомагати дружньому Афганському народу.


 В період з 25 грудня по 25 червня 1981 року, рівно півтора роки, довелось побачити пекло на власні очі, багато загиблих товаришів полегли там назавжди. Більша частина бійців була з України.
 
« Я дотепер, не можу зрозуміти, що був винуватий я тому афганському декану чи простому робітнику… і за що повинні були віддавати життя молоді хлопці…» - зізнається Василь Костів. «Аналізуючи все те з часом,  з хлопцями, що разом служили. Ті хто був призваний пізніше мали кращі умови, техніку, одяг. Пізніше техніка була краща, БМП 2 вже піднімали стволи так, що могли відбивати напад. Ми ж мали значно гірші умови, більш менш нормальних умов проживання навіть не мали. За щастя було переночувати в палатці. Не говорячи про баню.» - згадує ветеран Афгану.

 Володимир Волков служив значно пізніше. Добре пам’ятає як навколо лежали закривавлені халати. Зізнаєть, що день виведення військ залишився в душі кожного, хто пройшов те пекло. Всі вони віддавали свій патріотичний інтернаціональний борг з честю.

 10 років йшла та страшна війна. Багато людей залишилось там в горах, багато заживо згоріло в броні, багато було поранених.
 
«Коли я лежав в госпіталі, здавалось би лежиш собі та й лежи. А тут поступають поранені й поранені. Свої ж друзі. Виходимо швидку зустрічати , а там лежить капітан Зєнкін, Шурік Ліповських… хлопці, рідненькі… » - згадує і ледь стримує сльози Володимир.


 У кожного з них був обмежений строк. 2 роки служби. Так і Володимир відслужив 2 роки і 2 дні. Після поранення повернувся й продовжив службу. В десант не брали, бо зкалічена нога, їздив на броні.

 «Потоваришували з командиром - майор Єфімов. Я полюбляв розгадувати кросворди, йому їх часто надсилали. То ж він ділився зі мною. Зробили більярд, грали в нього. Ось так граєш, аж раптом обстріл. Отримав поранення ракетою в ногу. Орав до ранку від болю» - розказує афганець.

 Пригадує і як дізнався про завершення війни: «Генерал Громов на БТР їхав останнім і запевняв, що за його спиною нікого не має… а ми все ще були там… погранці залишались там і воювали ще три місяці… очищали кордони і після… » .
 
Це незабутній час зізнається чоловік. Він вдячний кожному хто віддав тоді свій інтернаціональний борг, попри розлуку із сім’ями, попри біль, відчай, страх.

Ветерани кажуть, що цього дня вони збираються щороку, аби вшанувати пам'ять загиблих воїнів, віддати данину поваги товаришам і соратникам, котрі вірно і з честю виконували свій військовий обов'язок, а насправді, як виявилося, - злочинні накази радянської влади. Бо то була безглузда війна ціною в 15 тисяч життів 

tomila_dm@i.ua - Томіла Дмитрюк