" Міста як люди. Деякі знаємо з дитинства — це батьківська родина. Деякі приходять із часом, аби залишитися назавжди, — це родина своя. Бувають міста-друзі, міста-колеги, міста, які раптово потрапляють у поле зору, а потім виявляється, що вони приречені тебе змінити й зникнути назавжди, лишившись частиною власного Я."
Приватна урбаністка Ірина Забіяка , що не є славутичанкою, та мала змогу зануритися в атмосферу міста на одному з сайтів виклала свої думки. Славутич, на її погляд, місто, що на разі шукає себе.
" Міста як люди. Деякі знаємо з дитинства — це батьківська родина. Деякі приходять із часом, аби залишитися назавжди, — це родина своя. Бувають міста-друзі, міста-колеги, міста, які раптово потрапляють у поле зору, а потім виявляється, що вони приречені тебе змінити й зникнути назавжди, лишившись частиною власного Я."
Про Славутич я нічого не знала до початку 2015-го, коли зірки склалися так, що перекладала зустріч двох мисткинь: Алевтини Кахідзе з України та Катержини Шедої з Чехії. Тоді з’ясувалося, що Катержина починає проект у цьому місті, котрий, як виявиться потім, триватиме кілька років, аж дотепер.
Тоді ж у мене з’явилися вікіпедійні знання про місто Славутич: це наймолодше місто України, рішення про його будівництво було ухвалено в 1986-му, вже після аварії на ЧАЕС. Славутич мав стати новим домом (замість Прип’яті) для тих, хто і далі працював на станції, і він став ним для 25 тис. людей. Місто є наймолодшим також тому, що середній вік мешканців найнижчий по Україні, приблизно третина населення — діти. Головним місцем роботи для славутичан лишається електростанція, де до 2016 року спільними українсько-європейськими зусиллями зводили нове укриття над аварійним блоком. Надалі роботи там буде дедалі менше, тому Славутич — це місто, яке «шукає себе».
Минулого позбутися важко. Один із моїх приїздів до міста був майже цілковито присвячений спілкуванню з людьми: просто на вулицях, у магазинах, навчальних закладах, церкві, на цвинтарі чи на презентаціях проекту. Ми просили їх розповісти про своє місто, що їм подобається в ньому, а що ні, що вони хотіли б змінити. І майже всі повторювали як мантру: «Хочемо, щоб знову на повну потужність працювала електростанція». Це джерело роботи, добробуту та впевненості в майбутньому. Для багатьох зі станцією пов’язане майже ціле життя.
Молоді професіонали з усього Союзу приїздили працювати сюди в 1970-х і залишалися, попри небезпеку. Про станцію говорять із теплотою в голосі. Це щось близьке кожному тут. Так само тепло згадують Прип’ять як ідеальне місце для життя, де було все й нічого не бракувало. Єдина проблема: і станція, і Прип’ять — це минуле, яке ніколи не повернеться. Минуле, яке перетворилося на сон, мрію, спогад, на вогник в очах, але не може, не здатне функціонувати в теперішньому, тим паче у майбутньому. Якщо ви були в Прип’яті, то, можливо, погодитеся: справляє враження не закинутість цього міста, не дерева, що ростуть посеред колись люксового ресторану. Справляє враження законсервованість радянського минулого: плакати із зображенням Лєніна, підручники з безпеки життєдіяльності (що робити у випадку радіоактивного забруднення), вивіски в магазинах і транспаранти в комірчинах.
Лєніна в Славутичі немає. На центральній площі височіє Білий Янгол — символ міста, який оберігає, охороняє і стереже. Але щось законсервувалося, перейшовши з минулого в сучасне, глибоко в’ївшись у будинки, ретельно спроектовані й збудовані, у площу, задуману для спільних подій, у людей, які в цих спільних подіях (не) беруть участь. Мер захоплено розповідав про те, що в День міста, у першу суботу червня, всі мешканці йдуть на вулиці й проходять центром міста згідно із заздалегідь установленим маршрутом: школи, організації, станція, всі причетні.
Мені важко було знайти потрібне слово для перекладу, щоб пояснити чеській мисткині, що ж відбувається цього дня. Мені й зрозуміти це було важко. Такі походи для мене лишилися десь глибоко в дитинстві, радше якоюсь хмаркою невиразних уявлень, аніж реальністю, змішуючись зі шкільними лінійками та покладаннями квітів у Шевченківські дні від університету — якась обов’язкова загальна подія, на яку ніхто насправді не хоче йти, але хтось усе одно йти має, бо так треба.
Зрештою проект Катержини Шедої зосередився на тому, щоб славутичани зробили разом якусь справу (спільна заявка на візу й спільна поїздка до Чехії), що тільки підкреслило оце враження і запитання: чи робимо ми щось справді разом, справді добровільно, справді за власним бажанням, справді від потреби та її усвідомлення, а не від того, що так треба? Що переважає: поведінкова звичка чи власна ініціатива? Йдучи крок за кроком поруч із проектом, я ставила собі це запитання й намагалася знайти на нього відповідь. Не знайшла.
Для мене Славутич став маленькою копією України, дзеркалом, у якому зобразилося багато з того, що ми всі проживаємо, чого вчимося й чого не вміємо позбутися. Славутич хоче. Взяти участь у проекті, зробити все якнайкраще, здивувати, розчулити, посприяти. Але тут завжди якісь проблеми: перенесли зустріч, не знайшли поселення, не ввімкнули опалення, хтось не зміг, хтось захворів, хтось зрозумів не так, хтось просто не хоче і крапка. Хтось плаче, хтось свариться, хтось мовчки спостерігає. Славутич вірить: в Україну та її прапор, у вишиванки й традиції, у світле майбутнє і кожного славутичанина.
Але Славутич не знає, що ж робити: іти, стояти, чекати, починати, зробити крок праворуч чи крок ліворуч, відкрити, закрити, запитати чи краще помовчати. Без керівника, без очільника місто паралізоване й не дасть собі ради, йому потрібно сказати, що ж робити. Кожен славутичанин — це історія, це індивідуальність, це людина, з якою хочеться поговорити. Але, зібравшись разом, утворивши групу, містяни починають або тягти ковдру на себе, або, навпаки, діяти лише за командою згори. Врешті виникає враження, що славутичани є, а Славутича немає.
Перекладаючи в цьому проекті, тобто — у цьому разі абсолютно точно — будуючи мости між мовами й менталітетами, я не могла позбутися враження, що встановити реальний міцний зв’язок неможливо, що постійно є якесь глибоке непорозуміння, десь на рівні ідеї, головної життєвої позиції, мети, чогось базового й засадничого. Ніби слова прості, ідеї прозорі, всі хочуть порозуміння — і не знаходять. Починаєш шукати причини, хочеш виправити, знайти потрібні слова, бо це ж твоя робота — перекласти, перевести через міст, — і не знаходиш. Розчулюєшся від вишивок ручної роботи, від щирого серця підготовлених на подарунок незнайомим нареченим «на щастя, на довгі роки», а потім сердишся від невчасності, забудькуватості, невпорядкованості чи безініціативності. І розумієш, що це все і про тебе теж, це і ти теж.
Я не живу в Славутичі. Я бувала там кілька разів по кілька днів, прожила зі славутичанами тиждень поїздки до Чехії. Дивлюся на це місто збоку, розуміючи, що це погляд на себе. Це не моє місто, я не залишуся там жити, не стану там своєю, не вболіватиму за кожен день його життя. Але це місто, яке навчило мене дивитися на себе критично, бачити в інших себе, а себе в інших, поважати добро і робити зусилля, щоб із минулого пройти в теперішнє, а потім і в майбутнє. Шукати себе, знаючи й пам’ятаючи про те, що вже колись було.
tomila_dm@i.ua - Томіла Дмитрюк
