30 квітня 1986 року. Пилу стільки, що ближнє світло фар не допомагає. За кермом потужного автозаправника «Урал» – солдат строкової служби Ігор Мандрика. Його колона прямує до ЧАЕС. А назустріч – біженці. Різнокаліберні автівки, автобуси – кінця краю потоку машин не видно. – У листопаді 1985 року я потрапив у Київ, в автомобільні війська. Батьки раділи, що я в столиці, а не в Афганістані. Хто ж знав, що у квітні буде ....
30 квітня 1986 року. Пилу стільки, що ближнє
світло фар не допомагає. За кермом потужного автозаправника «Урал» – солдат строкової
служби Ігор Мандрика. Його колона прямує до ЧАЕС. А назустріч – біженці. Різнокаліберні автівки,
автобуси – кінця краю потоку машин не видно.
– У листопаді 1985 року я потрапив у Київ, в автомобільні війська. Батьки раділи, що я в столиці, а не в
Афганістані. Хто ж знав, що у квітні буде Чорнобиль? – риторично запитує мене кропивничанин Ігор Мандрика.
Ніхто, звісно, не знав.br />
ЧАЕС почали зводити у 1972 році. Будівництво проходило не ідеально. Ось, наприклад, цитата з доповідної КДБ УРСР
до ЦК КПУ від 17 січня 1979 року: «За оперативними даними, на окремих ділянках будівництва другого блоку
Чорнобильської атомної електростанції (АЕС), мають місце факти відходу від проектів та порушення технологій
ведення будівельних і монтажних робіт, що може призвести до аварій та нещасних випадків». О 01:23 26
квітня у четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції стався вибух. Пізніше фахівці назвуть
найімовірнішу причину – критичні недоліки у конструкції реактора РБМК-1000. Керівництво СРСР намагалося
приховати сам факт аварії, однак в інформаційному просторі з’явилися повідомлення зі Швеції. На
Форсмаркськській АЕС знайшли радіоактивні частинки з Чорнобиля. Евакуація Прип’яті почалася лише о 14:00 27 квітня.
– Вибух стався у ніч з п’ятниці на суботу, вже у неділю вранці стояли близько 1200 автобусів, на станції Янів чекали електропотяги, на річковому вокзалі – «ракети» і «метеори». Але команди на той час ще не було, вона прозвучала близько другої дня. А 30-го вже вивозили Чорнобиль, – пригадує Ігор Мандрика.
З доповіді КДБ від 28 квітня 1986-го: «26 квітня 1986 року в 01 год. 25 хв. у приміщенні 4-го енергоблоку Чорнобильської АЕС при підготовці його до планового середнього ремонту стався вибух із наступною пожежею, яку невдовзі було ліквідовано. Від вибуху завалився шатер перекриття реакторного і дах машинного залів, загорівся дах 3-го енергоблоку, через що останній був аварійно зупинений. До 06 год. того ж дня пожежа на даху цього енергоблоку також була ліквідована… В зв’язку із висловлюваннями вчених і фахівців про можливе підвищення рівня радіації та небезпекою подальшого перебування населення у місті 27 квітня Урядовою комісією було ухвалено рішення про зупинку 1-го та 2-го енергоблоків із розхолодженням реакторів, а також евакуації жителів м. Прип’ять… Проводяться роботи із локалізації епіцентру аварії із використанням вертольотів. З цією ж метою залучені війська радіаційної і хімічного захисту. Станом на 8 годин ранку 28 квітня радіаційна ситуація характеризувалася рівнем радіації гамма-часток: на 3-му і 4-му енергоблоках 1000-2600, на окремих ділянках в межах міста – 30-160 мікрорентгенів на секунду. Здійснюються заходи з недопущення розповсюдження панічних чуток і тенденційної інформації.
Того ж дня у програмі «Час» вперше заявили про
трагедію: «На Чорнобильській атомній електростанції сталася аварія, яка призвела до ушкодження одного з
реакторів. Впроваджуються заходи з ліквідації наслідків аварії. Постраждалі отримують допомогу. Створена
державна комісія». Першого травня Комуністична партія вивела на демонстрацію в Києві сотні тисяч людей.
Радіаційний фон перевищував норму в десятки разів. «…підготовка до святкування 1 Травня
відбувається у виключно здоровій політичній обстановці в республіці, в атмосфері високої громадсько-політичної і
трудової активності трудящих з виконання історичних рішень XXVII з’їзду КПРС», – бадьоро
рапортував КДБ.
Тим часом на ЧАЕС намагалися ліквідувати наслідки аварії. Працювали люди з усіх куточків СРСР – як
військовослужбовці й пожежники, так і резервісти, яких терміново викликали на місце катастрофи. Загалом
ліквідаторів, як їх стали згодом стали називати, за всі роки було понад 600 тисяч.
Метрів за 500 від реактора в селі Копачі стояли ферми. Ми звідти вивозили худобу – корів, телиць,
свиней – у Київську область, Бородянський район. Що далі з худобою робили – не знаю, –
говорить ще один житель Кропивницького Віктор Блакитний. Він на момент вибуху працював у
«Сільгосптехніці» – воєнізованій структурі. Відтак, отримавши наказ відправлятися на ЧАЕС, не
роздумував. – Нам ніхто нічого толком не говорив. Додому хотілося сильно. А коли повернувся, то думка лише
одна була: слава богу, повернувся живий-здоровий.
Як з’ясувалося, «живий-здоровий» – це не зовсім так. Вірніше, зовсім не так:
Зразу наче нічого й не відчувалося. А потім, з часом, почалося: інфаркт, інсульт, ногу відрізали
(демонструє протез), гангрена по ній пішла. Так, дибаю по хаті. Лежав у госпіталі, кардіоцентрі…
Цілий набір хвороб має й Ігор Мандрика:
Судинні захворювання, підозрювали онкологію – вирізали через це селезінку…
Перед Днем вшанування учасників ліквідації очолювана Ігорем Мандрикою обласна організація Всеукраїнської спілки
ліквідаторів-інвалідів «Чорнобиль-86» вручила кропивничанам Миколі Бабічу й Віктору Блакитному
пам’ятні медалі та квіти. На більше грошей не вистачає.
Села Копачі, як і багатьох інших, уже немає – його зрівняли з землею бульдозерами. У ліквідаторів від
Чорнобиля лишилися згадки, хвороби і фінансова допомога (про розмір якої, на жаль, і говорити не варто) від
держави.
Часто згадую Чорнобиль, – каже Віктор Блакитний. – Крутиться іноді в голові: краще б
не поїхав. Але назад нічого вже не повернути
