Жителька Славутича, волонтерка Тетяна Конєва розповіла журналістам сайту focus.ua про те, як місто стало відрізаним у перші ж дні війни, куди городяни запропонували проїхати окупантам і чому нинішнє затишшя всіх насторожує.
Жителька Славутича, волонтерка Тетяна Конєва розповіла журналістам сайту focus.ua про те, як місто стало відрізаним у перші ж дні війни, куди городяни запропонували проїхати окупантам і чому нинішнє затишшя всіх насторожує.
Як російські окупанти входили до Славутича
— Славутич через географічне розташування з перших днів війни опинився під ударами ворога?
— Ні, під ударами Славутич не опинився, в саме місто не прилетів жоден снаряд, але навколо нас з першого дня йшли запеклі бої. В навколишніх селах було пекло. 24 лютого я їхала з Києва, вже о сьомій ранку була в Броварах і, коли заїжджала в Славутич, наші вже були там і чекали наступу з боку Білорусі.
Штурм міста був. Але важливо розуміти, що Славутич розташований осторонь основних доріг, в такому "апендиксі". Декілька наших блокпостів трималися три дні, і весь цей час ми жили із загрозою артилерійських обстрілів. Лунали сирени. Ми добу просиділи вдома, бо оголосили комендантську годину, тоді навіть було чути звуки якихось боїв.
— Повідомляли, що внаслідок російського штурму загинули люди. Чи є точні дані про жертви?
— Офіційно відомо про трьох загиблих, які намагалися перешкодити заїхати сюди "російському військовому кораблю". Чи були вони бійцями тероборони, чи мирними жителями, не кажуть. Одного мирного мешканця поранило в голову уламком гранати під час мітингу проти окупації. Наскільки мені відомо, він живий.
— Як проходила окупація?
— 26 березня до міста зайшли російські військові. Вони переплутали міськвиконком із Будинком дитячої творчості, заблокували вхід до нього. Славутчани вийшли на вулиці, виштовхали їх із центру міста. Мер домовився з росіянами про те, що вони перевірять місто, переконаються, що ми не маємо зброї, й відвалять звідси. Так, власне, і сталося.
Наразі основна проблема Славутича в тому, що ми відрізані від усіх офіційних гуманітарних коридорів.
— Зайшовши до міста, окупанти встановили якісь свої порядки?
— У нас була комендантська година з 10 ранку. Але, коли вони зайшли, в місцевих групах одразу почали писати: забудьте про комендантську, о 9:00 зустрічаємось на площі. Мені здається, росіяни просто не встигли нічого зробити, бо погано знали місто, та й ніхто їх не слухав.
За класикою жанру, російські солдати викрали мера, потім його повернули, домовившись із ним про те, що місто перевірять на наявність зброї та перевірять документи в мешканців. Якихось конкретних вимог до людей у них не було.
— Солдати ходили по будинках?
— У нас у місті є і високі будинки, і котеджі. Росіяни ходили по всіх котеджах, перевіряли гаражі, вони викликали в них найбільше підозр. Квартири перевіряли вибірково. Наприклад, до мене не заходили, до мого тата теж.
Славутчани послали окупантів за відомою адресою
— Реакцією на проукраїнський мітинг стала силова акція окупантів. Як це було?
— Вони стріляли в повітря. Але славутчан це не зупинило, вони надихнулися досвідом інших міст, було з кого брати приклад. Загалом, для мене це було шоком. У нас дуже соціально неактивне місто, але цього разу вийшли буквально всі, це означає, що люди згуртувалися. Коли пролунали постріли, мені здається, це ще більше розлютило городян, чоловіки почали відштовхувати БТРи голими руками. Вони кричали та відправляли росіян за відомою адресою. Тоді солдати почали кидати світлошумові гранати та гранати зі сльозогінним газом.
— Ви сказали, що все місто вийшло на мітинг. Скільки там було людей?
— У Славутичі мешкає близько 20 тис. людей. Якась частина встигла виїхати після початку війни, на мої суб'єктивні відчуття, виїхало не більш як 15% населення. На мітинг вийшло близько 5 тис. городян. Я ніколи в житті не бачила на майдані нашого міста стільки людей. Навіть коли до нас приїжджали світові зірки, глядачів було менше. Коли ми йшли на мітинг, люди казали сусідам, що треба виходити всім. Зрозуміло, що з собою не брали підлітків та дітей.
— Вранці 28 березня мер міста Юрій Фомічов повідомив, що росіяни залишили місто. Це дійсно так?
— Так. Зараз найбільші побоювання пов'язані з тим, що нас тут перекриють, і почнуться мародерство, кров та насильство, як це було в інших окупованих містах.
Загалом у Славутичі — все оk
— Нині Славутич оточений. Чи є можливість завозити до міста гуманітарну допомогу?
— Так. Наприклад, сьогодні вранці ми розв'язували питання з організаціями, які готові оплачувати постачання місту палива, щоби машини курсували. Привозять гуманітарку. Гуманітарний центр на кілька днів закрили, тепер він знову відновив роботу.
Наразі на нас звернули особливу увагу, за що велика подяка всім волонтерам. У цьому сенсі ми трішечки оживаємо. Люди знають шляхи, якими до нас можна дістатися, і вивозять дітей із міста.
— Як загалом оточення позначилося на гуманітарному стані?
— Тиждень ми прожили без електрики й, відповідно, гарячої води. Але зараз у місті є світло, вода, мобільний зв'язок працює, інтернет — хто має, хто не має. Загалом усе окей. Вчора в нас була комендантська година з 21:00, і на вулицях горіло світло. Навіть здалося, що ми вільні люди.
Найбільшою проблемою стала відсутність можливості платити банківськими картками. Магазини порожні, до них з першого дня війни припинили постачання, а все, що возять із найближчих сіл — картоплю, молоко, печериці, іноді м'ясо та рибу — продають за готівку, але зняти її нема де. Хліб за талонами. Тож зрозуміло, що люди намагаються вивезти дітей.
Містяни напружені, їх трохи лякає це затишшя. Чи не перед бурею воно? Чи росіяни відвалять від нас назавжди?
— Їжі, медикаментів вистачає?
— Цим зараз займаються волонтери. На кожну людину розрахований набір гуманітарної допомоги. Мені складно судити про брак чого-небудь, бо я живу одна, і мені нічого особливо й не потрібно: зварила трохи картоплі — і нормально. Хто має великі сім'ї, ті з ранку до вечора стоять у чергах. Але це затишшя максимально використовують, щоб завезти сюди все необхідне: продукти, медикаменти. В нас є склади, де можна зберігати все, що люди готові нам передати. Цю роботу координують волонтери та міська рада.
— Що зараз найбільше необхідно місту?
— Щоб про нас не забували та підтримували хоча б інформаційно. Ми з першого дня відрізані й тепер складається таке враження, що росіяни хочуть тут у нас засісти, а ми не хочемо цього допустити.
Ну а тих, хто турбується про нас, хочу попросити трохи видихнути. Перебільшувати наші біди не потрібно, але не варто забувати, що ми — ласий шматочок, який російські військові можуть використовувати як перевальну базу.