Олександр Забірченко – представник династії енергетиків України

Олександра Петровича Забірченка добре знають і поважають не тільки в Славутичі, а й далеко за межами міста. Це без перебільшення людина-легенда. Саме він брав участь у пуску першої української атомної електростанції, а під час аварії на ЧАЕС знаходився на підприємстві і ризикуючи життям долучився до ліквідації наслідків техногенної катастрофи. Вже потім ще тривалий час працював на Чорнобильській АЕС, у складі колективу електроцеху, був профспілковим лідером та улюбленцем колег, які значною переважною кількістю голосів обрали його на цю відповідальну посаду.

У мене з’явилася нагода поспілкуватися з цією надзвичайною людиною, яка попри велику кількість героїчних вчинків, вагомих досягнень і, відповідно, нагород, зі скромністю каже, що не зробив нічого особливого.

Дитинство Олександра Петровича Забірченка пройшло в Дніпродзержинську. Тато - Петро Іванович, трагічно загинув ще до народженння сина. Мама – Надія Олександрівна, виховувала трьох дітей: двох доньок і синочка. Змалку привчила багато читати і прагнути навчатись. Надія Олександрівна була завідувачкою найбільшої у Дніпропетровській області бібліотеки, тому діти першими могли знайомитися з літературними новинками і наперебій читали класиків.

«Я був перший у Дніпродзержинську, хто прочитав «Архіпелаг Гулаг» Солженіцина», - пишаючись каже він.

Окрім книжок, Олександр Петрович дуже любив історію. У майбутньому мріяв своє життя присвятити вивченню історії, готувався до вступу на історичний факультет. Але обрав зовсім інший напрямок, який у подальшому змінив все його життя. На вибір професії енергетика вплинули близькі люди.

«Це мій тато – Петро Іванович, загинув від рук бандитів у 1947 році, за 5 місяців до мого народження. Після демобілізації він повертався додому, йому виплатили фронтові гроші, але так і не повернувся. Наступного дня його знайшли зарубаним у яру.

Це дядя Шура, загинув у перші дні війни, у віці 18 років, був курсантом. А це рідні брати моєї мами – Кльоміни: дядя Боря, дядя Вітя, дядя Саша. І всі вони були енергетиками», - Олександр Петрович показує світлини своїх близьких родичів і з гордістю розповідає про кожного з них.

«Дядя Вітя став автором винаходу машини, яка автоматично запускала «коктейлі молотова» по танках. Голова ради міністрів СРСР. Був проректором Харківського політехнічного інституту.

Дядя Женя – Заслужений енергетик СРСР. Під час Другої світової двічі горів у танку, мав освіту 7 класів, але сам складав радіоприймачі. Працював на Дніпродзержинській ГРЕС старшим майстром в електроцеху, був "Почесним жителем міста Дніпродзержинка".

Дядя Боря працював у Москві.

Вплинули на мій вибір дядя Женя, дядя Вітя, дядя Боря – всі енергетики. У мене дві сестри Жанна і Клава, теж обрали технічні вузи. Також родина маминої сестри – Олександрови, там теж всі енергетики».

У цій сім’ї був ще один Заслужений енергетик СРСР – Іван Іванович Магда, який  одружився з двоюрідною сестрою, і саме він здебільшого вплинув на вибір професії і місця роботи юного Саші Забірченка.

«Каже, Саша, давай я візьму тебе до себе на роботу, поїдеш на Чорнобильську. Іван Іванович тоді був заступником міністра України з енергетики. Саме він брав участь у визначенні місця для будівництва Славутича», - розповідає мій співбесідник.

Так Олександр Забірченко опинився на Чорнобильській АЕС і взяв участь у пуску першої української атомної електростанції, був першим секретарем комсомолу ЧАЕС.

«Викликає мене до себе директор Брюханов Віктор Петрович. Каже, треба їхати в колгосп, допомогти збирати врожай. Потрібно організувати людей.

Кажу, давайте 100 руб.

- Горілку будете купувати?

- Ні, що ви, м‘яч купимо та їжі.

Тоді вино коштувало 1 руб. 22 коп. На  100 руб. багато виходило. Пройду по гуртожитку в Прип’яті, зберу людей. Кажу, треба допомогти. Не відмовляли.

Працювали всі разом, я також з ними працював. А дівчата їсти готували. Ввечері всі збираються, застілля, пісні. Діло молоде. До 3-х ранку веселились.  А ми з дружиною Танею в автобусі чекали. Водій бурчав, що скаржитись буде.

Потім мене в понеділок зранку викликають до директора. Той свариться. А я йому кладу на стіл папірець, а там подяка від голови колгоспу нашому директору, що колектив гарно працював і виконав великий об’єм роботи. А Віктор Петрович говорить мені – ну, ти і хохол! До речі, мене так і в армії називали».

Багато було різних історій. Вразила ще одна.

«Якось відправили у відрядження в Чебоксари. Приїхав, а там нема місць в готелі. Пішов у міліцію, кажу, ось мої документи, партквиток, оформіть мене в камеру на ніч, щоб я міг поспати кілька годин. Ті були ошелешені такою пропозицією. Швидко зателефонували в готель, там знайшли гарний номер для мене. Ну, ось таким я був винахідливим і сміливим.

Відвідав концерти багатьох знаменитостей, театральні вистави, у тому числі й Висоцького, Каті Огоньок, Арканова, бачив Брежнєва, Хрущова, Леніна і Сталіна  - в мавзолеї.

Був знайомий з Чорноволом і Левком Лук’яненком. Левко мені казав: «Сашко, як Кучма знає українську, так я знаю англійську. Розмовляй тією мовою, якою мати навчила. А внуки твої нехай обов’язково говорять українською». Ой, тепер вони дуже гарно говорять українською!»

Щодо організаторських здібностей у Олександра Забірченка, то вони проявились ще у шкільні роки.

З посмішкою згадує, як поряд з гарними оцінками за знання були незадовільні за поведінку. Найбільшим наказанням була заборона відвідувати уроки фізкультури. Дуже любив ці заняття, а особливо – гру в футбол.(Пізніше президент ФК України Григорій Суркіс вручив відповідну подяку Забірчекнку О.П.).

Після закінчення 8-го класу в шкільній характеристиці написали: «Може організувати школу на як на хороше, так і на погане. Збір металобрухту чи макулатури – за будь-якої погоди».

Він розповідає, як змалечку рідні дядьки вчили завжди бути першим: сидіти за першою партою, першим бути у строю і т.д. Потім це стало доброю звичкою.

Читайте також: Олександру Забірченку – 75!

Олександр Петрович, мав багато можливостей, щоб зробити стрімку політичну кар’єру. Було багато привабливих пропозицій, але він хотів залишитися в професії. Тому ще в 1977 році залишив комсомольську організацію. А пізніше його обрали головою профспілкового комітету. І не дарма, адже у колективі його завжди поважали і шанували. Серед численних нагород – орден «Дружби народів».

У день аварії на Чорнобильській АЕС, він повинен був їхати в Київ на футбол «Динамо» (Київ) – Спартак. Але тодішній начальник ДАЇ не дав дозвіл на виїзд. Тому Олександр Забірченко цього дня був на робочому місці – на ЧАЕС.

«Звичайно, було страшно. З 600 працівників ЧАЕС під час ліквідації наслідків аварії залишилося 150. Всі розуміли, що відбувається. Але всі виконували поставлені завдання», - із сумом в голосі згадує він.

Тоді ще не знали, як боротися з ядерним лихом. Не знали, і як лікувати тих, хто отримав велику дозу опромінення. Олександр Петрович потрапив до знаних медичних закладів саме у числі таких людей. Йому двічі міняли кров. Багато людей загинуло.

«Мене включили до другої похоронної черги», - ледь посміхаючись промовляє ліквідатор.

«Серед цих людей був мій співпрацівник  Шаповал. Він сказав, щоб над ним робили різні досліди, аби інші не помирали. Уявляєте, він це казав! З якими великими людьми мені довелося працювати! Він був звичайним електромонтером», - з великою гордістю згадує цих людей Олександр Петрович.

Але найчастіше його згадки про Олександра Лєлєченка. Працювали разом і були дуже схожі. Обидва веселі, активні, спортивні, завзяті. Багато спільного.

«Сашко Лєлєченко – заступник начальника по оперативному персоналу  і Толя Баранов – черговий електромонтер, разом з працівниками електроцеху, вивели водень з генератора. Толя похований в Москві. Сашко – на Батьківщині, в Новооріхівці, на Миргородщині».

Читайте також: Відкриття пам'ятника Олександру Лєлєченку

В Олександра Забірченка та Анатолія Кривенка виникла ідея створити музей Олександра Лєлєченка в Новооріхівській школі. Цю ініціативу підтримав тодійшній міський голова Славутича Володимир Удовиченко і весь колектив електроцеху ЧАЕС.

Читайте також: Герої-чорнобильці: Олександр Лєлєченко

Це взаємозв’язок між школою та Олександром Забірченком залишається тісним і зараз. Олександр Петрович підтримує спілкування з педколективом і учнями закладу, весною організовує поїздки. Йому дорога пам'ять про друга, що трагічно загинув, рятуючи світ, і люди, які зберігають пам'ять про друга-героя в своїх серцях.

Щодо роботи на Чорнобильській АЕС, то Олександр Петрович працював там з 1974 року по 1996 рік. Але до цієї пори він продовжує спілкуватись із колегами з електроцеху, добрим словом згадує ЧАЕС, АРС, з великою повагою відгукується і пишається тим, наскільки відповідально і професійно виконував свої трудові обов’язки персонал станції на чолі з Валерієм Сейдою під час окупації станції російськими військами.

Сьогодні династія енергетиків родини Олександра Забірченка поповнюється новими іменами. Син Павло працює начальником лабораторії якості сертифікації і стандартизації в ВП «Атомремонтсервіс». Онук Олександр також працює в АРСі на посаді інженера. Онук Костя навчається на айтішника, а онука Ліза  вчиться на юриста. Найменшій онучці Каті ще тільки 6 років. Але, можливо, у подальшому вони також продовжить родинну династію у сфері енергетики.

Хоч ліквідація наслідків техногенної катастрофи, яка сталася на Чорнобильській станції у 1986-му році не могла не залишити слід, як в душі так і залишити свій відбиток на здоров’ї, Олександр Петрович залишається активним громадянином Славутича.

Читайте також: Александр Забирченко: Я верен Славутичу!

Уже багато років він працює у складі громадської ради з розвитку м. Славутича, яка функціонує під головуванням Володимира Удовиченка, опікується улюбленим містом, допомагає молоді у вирішенні важливих питань сьогодення та ділиться досвідом щодо прийняття виважених рішень і вирішення складних питань, не втрачаючи почуття гумору і віри у краще.

Олександра ЛАТИШЕВА