Історію про взаємодопомогу під час блокади Славутича, окупацію ЧАЕС та допомогу в організації ротації працівників станції розповіла староста села Мньов Наталія Музика журналістам Телевізійної служби новин .
Історію про взаємодопомогу під час блокади Славутича, окупацію ЧАЕС та допомогу в організації ротації працівників станції розповіла староста села Мньов Наталія Музика журналістам Телевізійної служби новин .
Мньов – тихе село на Чернігівщині, розташоване неподалік міста атомників Славутича.
“Так як у нас на старостаті робочих місць дуже мало, роботодавцем для нашого населення є місто Славутич, а також Чорнобильська атомна електростанція”, – розповідає про Мньов його староста Наталія Музика.
В перший же день повномасштабного вторгнення частина жителів опинилася в полоні на ЧАЕС. А саме село, як і Славутич, було заблоковане російськими військами. Люди усвідомили: щоб вижити, вони мусять згуртуватися.
“Вирішили, що треба нам створити свою ДНД – добровільну народну дружину, – переповідає події Наталія Музика. – Біля 60-ти хлопців у нас було в ДНД. В клубі зробили штаб, дівчата плели сітки маскувальні. Хлопці вирішили відновити солдатський схрон, давню таку споруду з насипом великим, обсаджену лісом. Три дні її облаштовували, ремонтували, робили двері – тобто підготували”.
“Наталія Миколаївна нас дуже згуртувала, кожен робив свій внесок, – каже завідувачка клубу Лариса Пащенко. – Рибалки знесли свої сітки, люди зносили, в кого що є. Всі, хто міг, приходили, допомагали”.
“З 24-го до нас більше хліб не привозили, та й нічого вже не могли довезти, – пригадує Наталія Музика. – Ми вирішили, що будемо збирати зерно і пекти хліб самі. В нас була пекаронька невелика, відновили млин, мололи борошно. І почали пекти. Але ж хліб спекти – то невелика проблема, якщо є дріжджі і борошно вищого ґатунку. А якщо дріжджів зовсім нема, соди нема, нічого такого нема? Почали вирощувати закваску. Треба пʼять днів, щоб закваска виросла. І ви знаєте, такий хліб – він був дуже ситний. Краєць відріжеш, трішки з’їси – і вже ти наївся. І йому дуже раділи люди”.
Щойно на Дніпрі зійшов лід, місцеві рибалки взялися за промисловий вилов.
“Наша староста сказала, що було б добре, якби ми зробили заготовку риби. І я погодився, – підтримав ініціативу головихи рибалка Анатолій Чоботар. – Десь по 100 кг привозили до сільради і вже там розподіляли”.
“І сушили, і свіжою роздавали, щоб юшку варили люди, – пригадує пані Наталія. – Потім вирішили, що ми можемо закривати в автоклавах консерви рибні. Спробували – вийшло. Тобто у нас була розподілена вся робота по людях. Кожен знав своє завдання”.
“Фізична діяльність може допомогти нам витягти себе з емоційної ями, – підтримує дієвість громади психологиня Ірина Фролова. – Аби не скотитися в емоційну яму, потрібно щось робити. Хтось щодня вимиває до блиску підлогу в домі, хтось йде волонтерити”.
“Дякуємо Наташі, нашій головисі. Такої головихи немає в світі, – до сліз розчулена турботою старости Уляна Лутченко. – Мені уже 80 років, і я такої людини не бачила, як вона. Людям носили по хатах і макарони, і хліб, і молоко. Рибу теж давали. Велика їм подяка, щоб вони ще 200 років жили і не хворіли”.
Тим часом сусіднє місто атомників Славутич опинилося на межі голоду. На відміну від селян, містяни не мали запасів харчів. Через російську блокаду полиці магазинів спорожніли за лічені дні.
“Вони тільки звернулися – одразу ми почали допомагати їм, – і тут не склала рук Наталія Музика. – У місті Славутичі млина не було, тож почали використовувать наш млин. Мабуть, тонн 10 ми перемололи для міста Славутича, і це лише в перші два тижні”.
“Ми знайшли через ліс дорогу, якою можна було завозити найнеобхідніше. Цим шляхом могли пройти тільки маленькі автомобілі, тобто 2-3 тонни, не більше”, – пригадує Наталія Гантімурова, секретарка Славутицької міськради.
“Місцеві знають ці партизанські стежки, нас не подолати, – підтверджує староста Наталія. – Ми все одно своїми хитрощами народними виживемо і переможемо”.
“9 березня в місті Славутич зникло електропостачання. Враховуючи те, що в Славутичі плити електричні, газу нема, готувати їжу славутичани могли тільки на вогнищах у своїх дворах, – каже Наталія Гантімурова. – Були завезені дрова в багатоповерхову забудову. Люди ділилися продуктами харчування. У кого були заморозки, запаси – все виносили. Це все готувалося і ділилося – хто під’їздом, хто будинком, хто просто віддавав продукти харчування”.
“Дуже багато мангалів у нас і досі стоїть по місту, люди самі собі їх встановили, – пишається єдністю містян громадська активістка Славутича Надія Грозіна. – Я була вражена, наскільки наші люди згуртовані і готові один одному допомагати”.
Поки одні славутичани виживали в спартанських умовах, інші залишилися в російському полоні на ЧАЕС. Атомники самовіддано працювали майже без сну та відпочинку. Здійснити ротацію виснаженого персоналу окупанти дозволили лише за три тижні.
“Станцію просто так залишити не можна, – каже колишня бранка росіян на ЧАЕС Людмила Козак. – Дуже велика проблема знайти тих, хто погодиться поїхати добровільно в полон. Я так вдячна всім, хто погодився. Ми на них дуже чекали”.
“Як залізничний, так і автомобільний мости були вже підірвані. Тому вирішили перевозити через річку – єдине правильне рішення. Ми живемо якраз на Дніпрі понад берегом, тому по допомогу звернулися саме до нас. Нам сказали, що треба одного човна, один мотор та людей, які перевозитимуть”, – розповідає Наталія Музика.
“У мене є човен для промислового лову, – каже рибалка Анатолій. – Коли староста сказала, що терміново треба допомогти в перевезенні ротації з Чорнобильської станції, я погодився”.
У човен Анатолія, розрахований на пʼятьох, набивалося до десятка людей.
“Дуже важко керувати човном, коли він перевантажений, – зізнається рибалка. – Велика повінь була, і коли човна навантажували максимально, я за одно боявся – тільки щоб не було паніки, щоб, не дай Бог, не перекинулися. Тому що тоді температура води була десь 8 градусів”.
“Човник бортом аж воду чіпляв , – згадує Людмила Козак. – Ми сиділи, плакали і перепливали. Вода холодна, лід рікою йде, а ти сидиш у тому човнику і розумієш: зараз вдихнеш – і води додасться”.
“Так, вода потрапляла. Але напарник мій, Сергій Іванович, постійно вичерпував ту воду. Так ми перевезли десь 152 людини”, – каже Анатолій.
Перевізники атомників-бранців отримали нагороди за мужність від президента України.
“Ми обов’язково переможемо, ми відсвяткуємо перемогу. І я сподіваюся, що ми будемо вже іншими. Тому що найголовніша цінність – це людина. Все інше відбудуємо”, – переконана секретарка Славутицької міськради Наталія Гантімурова.