Інтерв'ю дружини військовополоненого нацгвардійця Чорнобильської АЕС інтернет-виданню «Ґрати». Історія про те, як все було, і як рідні намагаються повернути з полону захисників станції.
31 березня минулого року, відступаючи з Чорнобильської атомної станції, росіяни вивезли 168 бійців Національної гвардії, яких захопили в полон у перший день повномасштабного вторгнення в Україну. Спочатку їх тримали на території Білорусі, згодом вивезли в РФ.
Упродовж року Україні вдалось повернути 37 нацгвардійців, решта — і досі перебуває у полоні. Бійці, що повернулись, розповідають про жахливі умови та тортури росіян.
Вікторія Ми не зазначаємо прізвище на прохання жінки, керуючись питаннями безпеки та ефективності перемовин про звільнення полонених, дружина одного з полонених, разом із рідними його побратимів заснувала громадську організацію «Родини полонених захисників Чорнобильської АЕС». Вже понад рік вони намагаються привернути увагу до полонених нацгвардійців і добитися їх звільнення. Про долю нацгвардійців з ЧАЕС вона розповіла «Ґратам».
1054 години
Солдати Національної гвардії охороняють Чорнобильську атомну станції у такому ж режимі, як працюють її працівники — змінами по 12 годин. Зазвичай, вони відправлялись на станцію зі Славутича електричкою о 7.20 ранку і повертались вночі, а на станцію відправлялася нова зміна.
Місячна норма перебування поряд з джерелами іонізуючого випромінювання, за умови дотримання всіх правил та заходів радіаційної безпеки, — 154 години. У лютому-березні минулого року наші хлопці пробули у зоні понад тисячу години.
На початку лютого минулого року гарнізон ЧАЕС перевели у режим посиленого несення служби. Мій чоловік відправився на станцію 15 лютого і мав повернутись 22 лютого, але хтось із хлопців захворів і йому сказали, що він має залишитись ще на 7 днів. Тож тоді ротація відбулась частково. На станції несли службу 178 військовослужбовців Національної гвардії. Вирушаючи на ЧАЕС, чоловік сказав мені: «Дивись новини і збери тривожні валізки собі і дитині».
24 лютого він зателефонував о 5.30 ранку і сказав: «Почалась війна. Бери дитину і виїжджай з міста. У вас є три години, щоб проїхати Київ». Добре, що я слухала чоловіка і рюкзаки вже були зібрані. Я з дитиною сіла у машину і поїхала. За три години ми дістались зі Славутича до Києва, але виїхати зі столиці не змогли — потрапили у пробку на виїзді з міста у бік Житомирської траси.
У той день чоловік кожні дві-три години писав мені повідомлення. Питав, чи все добре, і де ми зараз перебуваємо. В нього було єдине прохання — виїхати терміново за Київ. Що відбувалося у цей час на станції, він не розповідав. Ближче до вечора чоловік написав: «Не знаю, коли вийду на зв’язок. Навпроти входу стоять російські танки, і йдуть сюди люди у чорному».
Після цього він перестав виходити на зв’язок. О 23.30 я нарешті виїхала з Києва. Пам’ятаю, поліцейські дивились на мене і казали: «Куди ти їдеш, комендантська година?».
Зв’язку з чоловіком і його побратимами не було п’ять діб. Ми взагалі не знали, що з ними. До працівників зміни станції я теж не могла додзвонитись. Потім мені зателефонувала дружина одного з хлопців із взводу чоловіка. Вона сказала, що він просив зв’язатися зі мною і переказати, що вони — живі. Також чоловік питав, що у нас відбувається, бо росіяни казали їм, що вже захопили Київ.
Потім мене з ним зв’язали. Я тоді вже була на заході України, тож спочатку телефонувала знайомій у Славутич. Вона зі стаціонарного телефону дзвонила на ЧАЕС. Паралельно я набирала батьків чоловіка, які були за кордоном, щоб вони також хоч би почули його голос, що він живий. Потім знайома прикладала мобільний до слухавки стаціонарного телефону, і так ми спілкувались. Я йому сказала, що зроблю все, щоб його і хлопців повернути. Він тоді ще посміявся: «Я знаю, що ти дістанеш любого».
Ми зідзвонювались раз на день, але говорили 2-3 хвилин, бо у хлопців був один телефон на всіх. Достатньо спитати, як справи і коротко розказати, як у нас. Я питала в чоловіка, як вони себе почувають. Він казав: фізично — здорові, морально — тяжко.
Підвал адміністративно-побутового корпусу ЧАЕС, де тримали полонених українських нацгвардійців. Фото: Максим Каменєв, Ґрати
Вже після звільнення Чорнобиля і зони відчуження від працівників станції ми дізнались, що росіяни тримали хлопців на двох локаціях — у підвалі адміністративно-побутового комплекса (АБК) ЧАЕС та на третьому поверсі будівлі санпропускника. Мій чоловік був у підвалі. Спочатку вони продовживали нести службу — охороняли особливо важливі будівлі, але без зброї.
Потім хлопцям заборонили виходити з адміністративно-побутового корпусу, а його приміщеннями можна було пересуватись лише у супроводі російських військових, які брали хлопців на приціл. Підходити до вікон також заборонялось. Тож хлопці майже не бачили сонячного світла і не дихали свіжим повітрям. Пересувалися по АБК лише за визначеним маршрутом і у визначений час.
20 березня відбулася ротація працівників зміни станції. Разом з атомниками до Славутича повернулись десять військовослужбовців Нацгвардії — дев’ять жінок та один онкохворий.
Ми до останнього сподівались, що росіяни не заберуть наших хлопців з собою. Вже після деокупації ЧАЕС Валерій Семенов провідний інженер служби фізичного захисту ЧАЕС, який був присутній на перемовинах з росіянами у день захоплення станції, розказав нам, що російський генерал пообіцяв не вивозити військовослужбовців Національної гвардії зі станції. Однак згодом той генерал поїхав з ЧАЕС, а його наступник не дотримав цієї обіцянки.
31 березня я зранку говорила з чоловіком по телефону. Зателефонувала о 7:55 з приводу передачі. Мій колега приїхав у Славутич і привіз каву, чай, цигарки, електронні цигарки. Готувалася ще одна ротація персоналу станції, тож я домовилась з колегами, що вони заберуть цей пакунок.
Чоловік попросив цивільний одяг, я передала ключі, знайомий мав зайти у квартиру і взяти його одяг. Під час розмови я чула, що на задньому плані почався якийсь рух, і чоловік сказав: «Все давай, нас скликають». Ми з ним домовились, що ввечері зідзвонимось, щоб ще раз пробігтися по списку передачі. Він сказав: «Спробуєш додзвонитись» і поклав трубку. Через годину мені зателефонували і сказали, що хлопців вивозять зі станції.
Наслідки окупації ЧАЕС та зони відчуження. Фото: Максим Каменєв, Ґрати
Вже потім ми дізнались, що хлопцям навіть не дали взяти змінний одяг. Їх вивели з адміністративно-побутового корпусу зі зв’язаними руками та зав’язаними очима, і завантажили до автозаків, де на додачу зв’язали ще й ноги і вивезли. Після деокупації станції ні телефону, ні документів чоловіка не знайшли.
Ми тоді намагалися підняти Нацгвардію. Питали, що робити. Нас заспокоювали і казали, що їх використать як живий щит, поки росіяни будуть відступати до кордону, а у Комарині висадять, тому що вони їм не потрібні. Але ми вже тоді розуміли, що так легко воно не буде, що їх не віддадуть.
Рік
Я повернулася до Славутича 6 квітня. З частиною Нацгвардії, в якій служив мій чоловік тоді зв’язку не було. Тих, хто залишився у Славутичі, відправили в інше місце, а все керівництво було в полоні. Батько одного з хлопців працює у головному управлінні Нацгвардії. Він допоміг організувати зустріч родин полонених і почалася робота.
Ми дізнались, що хлопців вивезли на територію Білорусі і розмістили неподалік від Мозира. Їх утримували у приміщеннях закинутої ферми, які були не пристосовані для перебування людей.
Там не було, де спати і де сидіти, були лише дерев’яні палети, на яких сиділи по черзі, а замість туалету — відро в кутку. В одному із приміщень, площею біля 20 квадратних метрів, знаходились 100 військовослужбовців, які стояли впритул один до одного. Їх по одному виводили на допити і робили відеозапис, а дані вносили в ноутбук. Багато хлопців на тій фермі похворіли.
Наслідки окупації ЧАЕС і зони відчуження. Фото: Максим Каменєв, Ґрати
У травні військовослужбовець ЗСУ, якого звільнили з полону, повідомив, що був в одній камері з командиром наших хлопців. Він розповів, що з Білорусі їх вивезли на російську територію, і що всі хлопці знаходяться в одному місці. Нам відомо, де їх утримують, але з міркувань їх безпеки я не буду вказувати.
Остаточно, що всі вони перебувають разом, ми дізнались 28 жовтня, коли з полону повернули перших вісьмох хлопців. Зранку і ввечері у колонії перекличка. Вони знають прізвища і голоси один одного, тож змогли перерахувати всіх своїх.
Хлопці, що повернулись, розповіли, що новоприбулим військовополоненим у місцях утримання влаштовують так звану «зустріч» — б’ють до втрати свідомості. Їх утримують по десять чоловік в камерах 3 на 6 метрів. У камері — стіл, лавка, умивальник в кутку й загороджений туалет. Сісти за стіл дозволяється тільки під час прийому їжі, в інший час треба ходити по камері або стояти. У камерах дуже холодно, температура всередині така сама, як на вулиці.
Годують тричі на день, але так, щоб полонені не померли з голоду. Годують гнилими овочами і кашами, час від часу дають напівсиру варену рибу. Найсмачніша страва — сира картопля, залита окропом. Також дають шмат хліба і трохи чаю.
Під час перевірок камер полонених б’ють. Б’ють так, що деякі хлопці декілька тижнів потім не можуть нормально ходити. Якщо звертаєшся до лікаря, тебе ще більше б’ють.
Ми лише одного разу отримували від хлопців листи. Це було у серпні минулого року. Але хлопці, які повернулись з полону, розказали, що ці листи вони писали ще у квітні, коли їх привезли у СІЗО. Писали вони під диктовку. Бо у всіх стандартний текст — «жив-здоров, все хорошо».
Ми писали листи їм у відповідь, але по інформації від обміняних, вони ці листи не отримали.
Родини захисників ЧАЕС об’єдналися з перших днів після деокупації станції. Спочатку ми діяли як об’єднання родин. Створили ініціативну групу, почали писати колективні листи і їздити у Київ у всі відомства — ГУР, СБУ, Координаційний штаб, МВС, зустрічалися з заступником міністра внутрішніх справ.
Далі ми увійшли до складу громадської організації «Жінки зі сталі». Звертались і в ООН, і до Міжнародного Комітету Червоного Хреста. Також ми звернулися до посольства Туреччини. Просили, щоб нам допомогли та організували зустріч з президентом Туреччини Реджепом Ердоганом.
Ми наголошували, що у відповідності до Додаткового протоколу Женевських конвенцій пункту 1 статті 56 Пролоколу Iатомні електростанції не повинні ставати об’єктом нападу, навіть у тих випадках, коли вони є воєнними об’єктами. Крім того, росіяни не мали права забирати хлопців, бо взяли їх у полон не на полі бою, а на ядерному об’єкті, на який не мали права заходити.
30 червня ми отримали відповідь від Міжнародного Комітету Червоного Хреста. Нам повідомили, що країна-агресор надала підтвердження, що утримує захисників Чорнобильської АЕС у статусі військовополонених, а також повідомила, що стан їхнього здоров’я — задовільний.
12 липня Робоча група з насильницьких або недобровільних зникнень на наше прохання направила до РФ запит, щоб отримати інформацію про долю і місцезнаходження наших хлопців.
У жовтні Робоча група отримала відповідь: «Российская Федерация, изучив указанный выше запрос, подтверждает, что интересующие Рабочую группу лица были задержаны в ходе проведения специальной военной операции на Украине. Состояние их здоровья удовлетворительное, условия содержания в Российской Федерации соответствуют установленным нормам. Нарушений законных прав фигурантов не выявлено».
У жовтні ми створили найпростішу громадську організацію без статусу юридичної особи, яку назвали «Родини полонених захисників Чорнобильської АЕС».
ЧАЕС. Фото: Максим Каменєв, Ґрати
Нарешті 28 жовтня повернули перших вісім хлопців. Усього за рік відбулось чотири обміни, в яких були захисники Чорнобильської АЕС. Крайній обмін був 7 січня, тоді звільнили 11 офіцерів. Усього поки що додому повернулось 35 наших хлопців. Решта — залишається у полоні. До них досі не допускають представників Міжнародного комітету Червоного Хреста.
За нашою інформацію, понад 50 хлопців мають серйозні проблеми зі здоров’ям. Кожний обмін я питаю в управлінні і координаційному штабі з питань обміну військовополонених про двох хлопців у тяжкому стані. У одного — загострений псоріаз (уражено 85% тіла), у іншого — цукровий діабет, він перебуває ледь не у комі. Ми не розуміємо, чому росіяни цих людей не віддають. Ці хлопці були виділені червоним, бо в них критична ситуація, але у [діях] росіян немає жодної логіки.
Ми звертаємо увагу, що по відношенню до захисників Чорнобильської АЕС росіяни порушують норми Женевської конвенції. До них не допускають представників Міжнародного Комітету Червоного Хреста, їх піддають тортурам, обмежують у їжі, засобах гігієни, утримують у жахливих умовах, поранені не мають належного лікування і догляду. Крім того, полонених піддають моральним знущанням, розповідають неправдиву інформацію про стан ходу війни, життя і безпеку рідних.
Ми просимо врахувати Розділ IV статті № 110 Женевської конвенції «Безпосередня Репатріація та Госпіталізація у Нейтральні країни». Ми звертаємо увагу всього цивілізованого світу на порушення РФ всіх законів і звичаїв ведення війни, а також розділів Женевської Конвенції «Про поводження з військовополоненими».
Для нас наші чоловіки, батьки, брати — герої. Ми намагаємось робити все, щоб їх не забули і повернули.
Хочу переказати чоловікові та його побратимам, щоб вони трималися, а ми тут будемо робити все, що можемо для їх повернення на підконтрольну територію, до їх близьких. Ми не зупинимося, поки останній нацгвардієць з ЧАЕС не буде біля своїх рідних!
Читайте також: Поверніть з російського полону нащадків ліквідаторів аварії на ЧАЕС!
