Спогади про першого директора Дитячої школи мистецтв м.Славутича - про добру, безкорисну, енергійну, цілеспрямовану, чуйну, талановиту людину – як вдячність, як приємні миті нашої молодості, та коли все ще було попереду...
Спогади про першого директора Дитячої школи мистецтв м.Славутича - про добру, безкорисну, енергійну, цілеспрямовану, чуйну, талановиту людину – як вдячність, як приємні миті нашої молодості, та коли все ще було попереду...
Василь Іванович Скрипка
З ним мене звела доля у Чорнобилі, навесні 1987 року. Наша перша зустріч відбулась у його робочому кабінеті, коли Василя Івановича запросили на посаду директора школи мистецтв, яка планувалась у Славутичі.
На столі лежала купа альбомів з технічною документацією новобудови. На стінах наклеєні схеми проєкту.
Кілька годин він із захватом розповідав мені про школу мистецтв майбутнього. Про таку мріяв його батько.
Він, як і син, обіймав посаду директора на Київщині. Пан Іван мріяв про школу естетичну, де будуть навчатись усі діти міста, отримуючи гарне виховання та маючи вибір займатися творчістю у будь якому напрямку.
Це мала бути нестандартна школа, котру планували зводити будівельники Латвії. Уже визначили місце, вирили котлован під фундамент, йшла підготовка до будівництва.
Василь Іванович перебрався до Славутича та розпочав роботу з кадрами. В першій школі виділили декілька приміщень для розміщення педагогів та проведення занять. Комплектація штатів робилася з урахування «обов’язкового працевлаштування дружин членів робітників ЧАЕС», тобто в пріоритеті дружини працівників станції.
Директор був професійним музикантом, тому особисто прослуховував кожного майбутнього викладача.
В школу мистецтв влились спеціалісти музичної школи м. Прип’ять, яке залишилось в радіоактивній зоні.
Створенню та формуванню педагогічного і учнівського колективу школа завдячує саме першому директору та завучу Н.П.Аньковій.
1 вересня 1988 року школа мистецтв запрацювала! Близько 200 учнів почали заняття на 4-х відділеннях школи, в тимчасово пристосованих приміщеннях різних установ і організацій міста.
Землетрус в Спітаку призупинив будівництво, бо з фінансування частину коштів було перекинуто на ліквідацію наслідків землетрусу.
Наближався розвал Радянського союзу. З його обіймів першими пручались республіки Прибалтики.
Місто ще не добудоване, а темпи будівництва різко впали. Не було такої наради у будівельників, чи у керівників міста, де Василь Іванович не піднімав би питання про школу мистецтв. Від нього відбивались, як від надоїдливої мухи: «Потрібно добудовувати житло і заселяти персонал станції! Ще не добудований лікарняний комплекс, четверта школа з ліцеєм!» А на площі стояв цегляний скелет міської ради, проти вокзалу недобудований готель (так він «маячить» і досі)... «Школа мистецтв почекає! Не до неї!», - наполягали будівельники. Запропонували тимчасово побудувати музичну школу, а вже потім школу мистецтв. Звісно, Скрипка на цю авантюру не погодився.
Перший секретар міському партії - Лукʼяненко Віктор Григорович, запросив його до себе на бесіду, щоб переконати.
На той час я працював в редакції «Вісник Чорнобиля» і був направлений в Славутич в якості власного кореспондента і теж був присутнім на цій розмові.
Перший не був у захваті від моєї присутності, але «гласність» на той час буяла повним цвітом, тому мене вимушені були терпіти.
Зустріч тривала біля години. Ми вислухали про тяжке фінансове становище в країні, політичну ситуацію…
Керівника латвійських будівельників у Славутичі на той час не було, він від’їхав до Риги. Скориставшись цим, Скрипка вдався на хитрощі і…запропонував першому зателефонувати в Ригу, щоб прояснити ситуацію зі школою.
Слухавку взяв сам Беген. Василь Іванович привітався і став говорити про школу. Едуард Вільгельмович був злегка здивований такими різкими змінами. Відповів, що він має на днях приїхати до Славутича і все обговорить на місці. Василь вдав, що він його не зрозумів і у відповідь сказав: «Добре. Я завтра у вас буду. Зустрічайте! Думаю перший секретар мені в машині не відмовить». Попрощався і поклав слухавку.
В той же день партійна «Волга» мчала на Латвію з єдиною метою - добути рішення про будівництво!
Вже о 9 годині ранку Скрипка рішуче крокував до кабінета Бегена. Пробув у Латвії більше трьох днів. За цей час не тільки вирішив питання продовження будівництва, а й встиг познайомитись там з аналогічними будовами і оздоблювальними матеріалами. Авантюрний план спрацював - до міста стали везти облицювальний граніт і мармур для ДШМ. Будівництво було розпочате...
Друг
Василь був другом нашої родини. Його сімʼя жила у столиці, а він мешкав в однокімнатній, у гуртожитку. Чоловіки годинами після роботи, особливо у вихідні, сиділи на нашій кухні. Пили чай, я іноді заходила, питала: «Як ви тут?» та йшла до дітей.
Чемно зверталась до друга тільки на «Ви», тому що він був значно доросліший від моїх 26 та з повагою до посади.
Іноді дивилися у нас фільм по відеомагнітофону, бо ми були везунчиками: мали таке «щастя» дома.
Василь Іванович розповідав, що його сусідом в Києві, був актор Микола Федорович Яковченко і яким дотепним та добрим той був. Ми слухали різні історії про геніального актора і гиготали, як діти.
Запам’ятався нам друг скромним, в незмінних окулярах, дуже серйозний та вибагливий серед колег та незвичайно веселий та по-дитячому наївний з друзями.
Нам було добре. Разом ми були собою: щирі, амбіціозні, молоді, раділи усьому навкруги і мріяли….
Пам’ятати, щоб жити
Наближався 1989 рік. Скрипка бігає по будівництву, проводить уроки і знову занурюється у папери новобудови…
Він дуже хотів зустріти Новий рік з нами. Але не судилося: саме в святкову ніч його не стало.
Серце не витримало навантаження і зупинилось за декілька хвилин до Нового року.
Нам здається, що він відчував, тому і поспішав. Якби…Якби ми зустрічали свято разом … Але! Буває таке, що вже не змінити. Ніколи. ..
Свою дипломну виставу «Любовь и верность Диогена» я присвятила нашому другу, якого дуже не вистачало. Думаю, що багато чого б в творчому житті міста було іншим, якби Василь Скрипка був з нами, тому що є люди, які просто «в одному екземплярі», вони неповторні та яскраві…
Музика грає
З розвалом Союзу на деякий час будівництво школи знову було зупинено. Місто залишилось один на один зі своїми проблемами. Не складав руки, а шукав вихід із ситуації міський голова В.П.Удовиченко. Першого Президента Л.М. Кравчука не вдалось переконати в необхідності ДШМ, бо стояли інші проблеми - недобудоване житло.
Скориставшись приїздом до міста другого Президента, Л.Д.Кучми, Володимир Петрович привів його на будівництво, показав, як сиротливо лежить мармур, який «вибивав» перший директор ДШМ, про бажання дітей навчатись…
Після цього… добудували 4 школу та ліцей. На школу мистецтв був виділений окремий бюджет.
Славутицька будівельна компанія закінчила проєкт, використовуючи матеріали, які завезли ще латвійські друзі.
Невдовзі Маргарита Іванівна Бедрата, директор школи мистецтв, отримає символічний ключ на відкритті з рук Леоніда Даниловича. І це була перемога Славутича. Така необхідна, довгоочікувана та заслужена.
Наполегливість та віра Василя Скрипки, Володимира Удовиченко, Маргарити Бедратої - і ось уже 35 років школа мистецтв в Славутичі радує нас своїми досягненнями.
Завдяки Маргариті Іванівні, яка керувала школою з 1993 року, була створена міцна матеріальна база, побудовано головний корпус школи, відкрито нові відділи та відділення школи.
Сцена Кіноконцертного комплексу пам’ятає, як під час концертів школи мистецтв, її перший директор грав на баяні, як викладачі виступали зі своїми учнями…
Перші вчителі, перші «везунчики-учні» ДШМ, звісно пам’ятають про ці пронизливі в своїй щирості виступи викладачів, коли дерева довкола міста ще були малі, а ми такі молоді…
Тетяна Петрівна Варицька, сьогоднішній директор Дитячої школи мистецтв, працює з самого-самого початку. Вона як ніхто знає скільки наполегливості, скільки сил, скільки нервів пішло на те, щоб рідна школа, дійсно стала прикрасою міста.
В школі мистецтв створені всі умови, за яких учень не лише здобуває знання, а й сам творить. Чудовий виставковий зал, добре обладнані класи, концертний зал філармонійного рівня, постійні концерти класичної та сучасної музики, театральні прем’єри, художні виставки...
Учні є Лауреатами Всеукраїнських та Міжнародних конкурсів… Вже добрі традиції школи: педагоги та учні разом на сцені. Випускники працюють викладачами, акторами, режисерами…
Без перебільшення, як відмічають спеціалісти, за рівнем викладання і оснащення цей навчальний заклад відповідає рівню сучасних культурно-освітніх стандартів.
Зараз важко. Дуже важко любій Україні. Але ми щиро віримо і кожен з нас зараз мріє про Перемогу. Про те, як ми будемо радіти цій звістці, як зберемося разом, і будуть лунати пісні… І відкриється центральний вхід Дитячої школи мистецтв. І привітає вона гостей своїми талантами, своєю неповторністю…
Все, як мріяв її перший директор Василь Іванович Скрипка.
З великою повагою до пам’яті про чудову людину – Володимир САВРАН, Тетяна КРИВОРУЧКО
Фотографії з особистого архіву В.І. САВРАНА
Читайте також: Привітання з ювілеєм