Наближається одне з найбільших весняних свят – Великдень. Він для українців завжди був головним святом усього року, символом перемоги світла над темрявою, життя над смертю.
Великдень щоразу припадає на неділю, проте кожного року – на іншу. Існує особлива система розрахунку: спочатку визначають, коли місяць стане повним після весняного рівнодення, а наступна неділя і буде датою Великодня.
Історія цього свята має три етапи розвитку, що відбилися в його назвах: Великдень, Пасха, Воскресіння Христове. Свято, яке відзначали наші предки ще задовго до встановлення християнства в Київській Русі називалося «Великий день». Воно припадало на час весняного рівнодення, після чого день ставав довшим за ніч. А це означало прихід весни, довгоочікуваного тепла, відродження природи. Досить поширеною в Україні є інша назва свята – Пасха. Слово «пасха» походить від «песах» – назви єврейського свята, старозавітньої Пасхи. Воскресіння Христове – значно молодше християнське свято Пасхи, засноване на історії воскресіння Ісуса Христа на третій день після розп’яття.
Микола Пимоненко. Вихід з церкви у Великий четвер. 1887 р.
Сучасний Великдень уже не можна назвати винятково церковним святом. Нині навіть той, хто зазвичай не живе за літургійним календарем, цього дня святить паску, відтворює народні традиції та вірить у диво. Великоднє свято стало багатовимірним, воно супроводжується християнськими традиціями, які поєдналася з відгомоном найдавніших язичницьких вірувань наших предків. Згадаймо основні цікаві та колоритні звичаї підготовки до Великодня та його святкування. Чимало цих традицій збереглося до наших днів.
До гідної зустрічі свята Воскресіння Христового християн готує Великодній піст. Він є найсуворішим і найважливішим. Піст триває аж сім тижнів, кожен із яких має свої традиції. Наприклад, шостий тиждень Великого посту називається Вербним. Закінчується він Вербною неділею, яку ще йменують Вербиця, Вербич. Віряни цього дня несуть до храму гілочки верби, щоб освятити їх. Освячену вербу потім зберігають удома впродовж року. Тим, хто дотримується посту, цього дня є послаблення: можна їсти рибу та рибні страви. Існує звичай освяченою вербою злегка бити домочадців – легенько вдаряли гілочками з побажанням сили та здоровʼя: «Не я б’ю – верба б’є, за тиждень Великдень, будь здоровий як вода, а великий як верба, а багатий як земля».
Микола Пимоненко. Пасхальна заутреня. 1891 р.
Сьомий, останній тиждень Великого посту, так само як і перший, є дуже строгим. Його називають Страсним тижнем. У ці дні завжди чимало роботи – тривають останні приготування до Великодня. Треба розписати чи пофарбувати яйця, напекти пасок, і звісно ж, прибрати оселю. Найбільше вірувань і прикмет серед усього тижня пов’язано з четвергом. За повір’ям «цього дня до сходу сонця ворон носить із гнізда своїх дітей купати в річці». Люди вірили, що ті, хто скупається раніше від воронячих дітей, будуть упродовж року здоровими та щасливими. За всім відомою традицією, саме в четвер оселю чепурять до Великодня, а після вже не прибирають до самого свята. Господині не лінуються гарно вимити вікна, двері, підлогу, випрати та випрасувати скатертини, рушники – у будинку не має бути жодного брудного предмета. Страсний четвер, або Чистий четвер, – це день, коли Ісус разом зі своїми учнями під час Таємної Вечері розділив останню трапезу. Віряни цього дня намагаються висповідатися й причаститися, щоб очистити й душу, а не лише оселю. Існував звичай нести додому після вечірнього богослужіння запалену свічку, щоб освятити свою оселю. Страсна свічка, або громовиця, громниця – один із найпоширеніших в Україні оберегів.
У четвер господині також пекли великодній хліб – паски. Пасок випікали багато, зазвичай на кожного члена родини. Процес випікання паски мав усі ознаки ритуального дійства: жінки, помолившись, бралися вчиняти тісто обов’язково в чистому одязі та зі світлими думками. Інколи пекли паски і в суботу, але не в пʼятницю.
Страсна п’ятниця є днем найстрогішого посту, лише увечері можна з’їсти трохи хліба і випити води. Під забороною будь-які веселощі, давня приказка говорить: «хто у Страсну п’ятницю веселиться, той весь рік плакатиме».
Костянтин Трутовський. Великдень в Україні. 1883 р.
Субота була останнім днем приготуванням до свята. Цього дня зазвичай фарбували або розписували яйця (у деяких регіонах це робили в четвер). Для фарбування використовували природні барвники: лушпиння цибулі, буряковий квас, відвари з листя та сушених ягід. Готували великодній кошик для того, щоб освятити страви в церкві. У ньому мали бути обов’язково паска та крашанки (за традицією – саме червоні). А далі в різний час та в різних регіонах України побутувала свої звичаї наповнення кошика. Так, на Поліссі наприкінці ХІХ і на початку XX століття до великоднього кошика вкладали хрін, мед, сіль, шмат вареного і сирого сала, печеного м’яса. До традиційних страв люди часто додавали для освячення ще й пояс, ніж, пшоно, сіль, мак, крейду тощо. Ці речі наділяли захисними та лікувальним властивостями. Паски, несучи їх до церкви на освячення, вкривали вишитими рушниками. Існує думка, що хліб, як символ Бога, потребував шанобливого ставлення, тому його ніколи не клали на «голу», не покриту рушником поверхню. До речі, освячувати їжу на Великдень у кошиках почали лише в середині ХХ століття. Раніше ж носили святити паски в хустках, скатертинах чи в спеціальних дерев’яних посудинах.
У суботу ввечері йдуть до церкви, де Великодня служба триває всю ніч. Не годилось під час неї спати, бо нечисть присниться. Йдучи до церкви на Великдень люди намагалися одягти щось нове. Адже оновлювалося життя, природа, земля, дерева вбиралися в нові шати, а тому й оновлення одягу було важливою прикметою свята. Найурочистіший момент настає опівночі, коли священник сповіщає: «Христос воскрес!». Після літургії, під ранок, починається освячування пасхальних кошиків зі стравами, що є знаком, завершення тривалого посту. Зазвичай до церкви на богослужіння йшли всією сім’єю. Уранці після церковної служби родини розходились по домівках, де сідали за святковий стіл. Трапеза завжди починалася з яйця і паски, а далі куштували решту страв. Куштування освячених страв називається розговінням або розговинами. Перед розговінням треба не забути вмитися, особливо дівчатам, поклавши до миски декілька крашанок, «щоб були красивими та здоровими». Досі збереглася традиція «христосуватись» – промовляти «Христос воскрес» і обмінюватися крашанками. У жодному разі не можна було викидати залишки паски чи іншої освяченої їжі. Крихти паски разом з подрібненою шкаралупою крашанок закопували на городі для родючості або ж давати курям, щоб краще неслися.
Іван Труш. Гагілки. 1905 р.
Після сімейної трапези молодь збиралися біля церкви співати гаївок. Цей давній звичай отримав таку назву, бо в давнину подібні розваги влаштовували у гаях. У різних місцевостях ці гуляння називалися гаївками, гагілками, ягілками. Якщо в попередні три дні веселощі заборонялися, то від Великодня молодь уже починала гуляти на вулиці аж до початку сезону вечорниць. На Великдень суворо заборонялася будь-яка домашня робота, можна було лише годувати худоби та птицю. Великдень завжди намагалися святкувати весело й радісно, «бо хто буде невеселий цього дня – тому сумувати увесь рік». На Великдень, за повір’ям, на коротку мить Бог відкриває небо, й тоді може здійснитися будь-яке бажання людини, якщо вона має чисті помисли.
Великодні традиції та ритуали стали джерелом натхнення для багатьох художників. Розглядаючи такі картини, ми дізнаємося, як одягалися українці, з якими «великодніми кошиками» йшли до церкви, як розважалися цього святкового дня.
