Зазвичай, коли говорять про музику, згадують фортепіано, гітару чи скрипку. Але в Славутичі є ансамбль, який змушує по-новому поглянути на скромну, але магічну сопілку. Його створив Анатолій Миколайович Навара — людина, яка не просто викладає музику, а буквально живе нею. Баяніст за освітою, він одного разу випадково взяв до рук сопілку й уже не зміг від неї відмовитися. А коли у 90-х переїхав до Славутича, вирішив ризикнути: зібрав дітей, придбав інструменти й започаткував ансамбль, який став унікальним для міста.м
Зазвичай, коли говорять про музику, згадують фортепіано, гітару чи скрипку. Але в Славутичі є ансамбль, який змушує по-новому поглянути на скромну, але магічну сопілку. Його створив Анатолій Миколайович Навара — людина, яка не просто викладає музику, а буквально живе нею. Баяніст за освітою, він одного разу випадково взяв до рук сопілку й уже не зміг від неї відмовитися. А коли у 90-х переїхав до Славутича, вирішив ризикнути: зібрав дітей, придбав інструменти й започаткував ансамбль, який став унікальним для міста.
Чи актуальна сопілка в час, коли діти більше цікавляться смартфонами, аніж народною музикою? Можливо, хтось скаже, що це архаїка. Але ось уже понад 30 років Анатолій Миколайович доводить протилежне: його учні беруть участь у конкурсах, відкривають для себе музику по-новому й навіть пов’язують із нею своє майбутнє. І це ще не все: вдома у викладача росте власний «ансамбль» із 10 дітей! Четверо з них уже закінчили у нього клас сопілки, а двоє хлопчиків зараз навчаються, тож вдома панує справжня музична атмосфера.
На фото: Анатолій Миколайович з сім'єю
То як йому вдається не лише захопити дітей музикою, а й зробити сопілку частиною їхнього життя?
Далі — історія, що точно вас здивує.
Від баяна до сопілки: коротка біографія
«Мене звуть Анатолій Миколайович. Я викладач дитячої школи мистецтв. У Славутичі працюю вже 30 років. Може, цього року буде вже 31»— із цих слів починається розповідь нашого героя.
У 1993 році він закінчив Харківський інститут мистецтв імені Котляревського. За фахом — баяніст. «Ну і де сопілка?» — спитаєте ви. А ось де: на четвертому курсі до студентів завітав талановитий музикант, Юрій Борисович Алжнєв, і сказав чарівну фразу:
«Хлопці, давайте створимо ансамбль сопілкарів. Якщо будете грати, зарахуємо вам це як ансамблевий предмет».
Звучало заманливо: «На баяні, — зізнається Анатолій Миколайович, — треба було грати дуже складні партії, а на сопілці, подумали, навчимося швидше». Та все виявилося не так просто, але неймовірно цікаво. Їм показали основи: «Це “до”, це “ре”, а далі розберетеся самі».
На фото: Анатолій Миколайович з учнями
Через тиждень студенти повернулися: кожен із сопілкою — хтось примою, хтось альтом, а хтось тенором чи басом. Так почали репетирувати. І, що цікаво, бажання «просто отримати залік» плавно переросло в справжню закоханість у цей інструмент.
«Ми настільки зацікавилися, що з другом Славою Мисником вирішили робити сопілки самостійно. Взяли у майстра кілька уроків, обміняли на три літри меду, висушили деревину й змайстрували інструменти власноруч. Я й донині граю на тій сопілці!»
Сопілки і Славутич: від випадкових покупок до ансамблю
У 1994 році Анатолій Миколайович переїхав до Славутича. Спершу викладав баян у дитячій школі мистецтв. Проте сопілка так запала в душу, що одного разу все змінилося:
«Пам’ятаю, був я у Києві у справах. Зайшов у нотний магазин — а там набір сопілок: прима, альт, тенор, бас. Я відчув, що “захворів” цим. Подзвонив директорці школи, кажу: “Маргарито Іванівно, хочу купити й створити ансамбль!” Вона відповідає: “Купуйте, та ще й два комплекти!” Так і вийшло».
Вже у 1995 році він зібрав перший ансамбль. Діти, які співали в колективі «Пролісок», за тиждень навчились грати «За городом качки пливуть» і навіть виконували її в дорозі до Німеччини. А повернувшись, вирішили: «Чому б не грати постійно?». Так почалася тривала історія ансамблю сопілкарів, із яким виступали й на обласних конкурсах, і на міжнародних, отримуючи безліч нагород.
На фото: Анатолій Миколайович з учнями
Коли сопілка лікує — і не лише душу
Дивовижним є те, що сопілка може допомогти не тільки в мистецтві, а й у здоров’ї. Анатолій Миколайович згадує про одного учня, якого лікарі порадили віддати на духові інструменти, бо він часто хворів. Виявилося, що дихальні вправи під час гри зміцнюють легені. Той хлопець почав займатися сопілкою, а потім і зовсім «заразився» музикою, вступив до училища на фагот і став професійним музикантом.
А ще був учень-баяніст, який хотів кинути музику й піти в юристи. Вчитель його відмовив, запропонував довчитися останній рік:
«Потім з’ясувалося, що в тому інституті був оркестр народних інструментів і обіцяли стипендію тому, хто пройде “музичну співбесіду”. Юнак прибіг до мене: “Анатолію Миколайовичу, вчіть мене швидко!” Я підготував його, і він вступив без проблем. Потім дякував, що не покинув тоді школу».
На фото: Анатолій Миколайович з учнями
«Троє котенят» і секрет успіху на одній ноті
Усі великі справи починаються з малого, а в учнів Анатолія Миколайовича — із найпершої мелодії «Троє котенят». Звучить трішки кумедно, але саме з цієї п’єси діти роблять свій перший крок у чарівний світ сопілки. Як же це виглядає?
«На сопілці ми спочатку граємо всього одну нотку. Закриваємо декілька дірочок, говоримо “ту-ку-ту-ку”. А поруч наша концертмейстерка на фортепіано робить справжню музику, — розповідає Анатолій Миколайович. — І дитина грає всього одну ноту, але батьки вже у захваті!»
Можна було б подумати: «Та що там — видихай собі й видихай». Але й тут є нюанси. Треба правильно тримати інструмент, рівно вести дихання і «говорити» в сопілку «ту-ку-ту-ку» (звучить як секретний код). Саме ці ритмічні «туки» надихають дітей: у них з’являється ентузіазм, бо вже з першого уроку можна зіграти щось виразне.
Потім, каже викладач, крок за кроком додаються інші нотки. І ось уже через кілька місяців дитина грає десяток мелодій. Звісно, комусь вистачить місяця, а комусь потрібно чотири. Усі різні, але всіх об’єднує те, що рано чи пізно вони «закривають усі дірочки» й починають грати все, що заманеться.
На фото: Анатолій Миколайович з учнями
Випадкові таланти, які стають професіоналами
Чи буває, що дитина спочатку вчиться «з-під палки», а потім її вже не зупинити? Анатолій Миколайович зізнається:
«Рідко, але буває, що учень займався собі “на серединку”, аж раптом “вистрілює”. Як от Береза Ілля: він так собі ходив, а під кінець вирішив вступати до музичного училища й здав дуже складну програму. Тепер уже професійний музикант».
Така історія мотивує. Адже виявляється, що немає «безнадійних» учнів: головне — знайти свій ритм і запалитися ідеєю.
Що ж таке хроматична сопілка і з чим її їдять
Якщо ви думаєте, що сопілка — це та сама «паличка з шістьма дірочками», яку можна купити як сувенір на ярмарку, то маєте знати: сучасна українська сопілка вже давно вийшла на новий рівень. Її навіть називають «хроматичною».
«Спочатку сопілка була діатонічна — грала тільки основні сім нот, — пояснює викладач. — Але після вдосконалення, зокрема майстром Олександром Шльончиком із Чернігова, можна грати й “чорні” клавіші, як на фортепіано. Будь-яку мелодію виконаєш!»
Так, хроматична сопілка має ширший набір можливостей і дозволяє не обмежуватися традиційним «ду-ду-ду». Хоч її діапазон не безмежний, але будь-яку відому мелодію цілком реально заграти.
На фото: Анатолій Миколайович з учнями
Про ціну й автомобілі
Не менш кумедна та показова аналогія Анатолія Миколайовича про те, як купити собі інструмент. Виявляється, ціна сопілок може варіюватися, так само як і ціна автомобілів.
«Можна взяти “Жигулі” — це сопілка за 500 гривень. Можна “BMW” за півтори тисячі, а можна і за 400 євро — такий собі люкс-клас. Звісно, чим дорожче дерево й виготовлення, тим приємніше грати. Але кожному своє».
То чи варто переплачувати за музичну «іномарку»? Якщо ви плануєте стати профі та навчатися в музичному училищі, очевидно, так. Але й простіший інструмент годиться, щоб почати свій творчий шлях.
На фото: Анатолій Миколайович з учнями
Конкурси: корисна комерція чи проста «галочка»?
Через війну можливостей їздити на фестивалі поменшало, проте це не означає, що вони не проводяться. Багато конкурсів перейшли в онлайн-формат, але брати в них участь можна було б хоч щомісяця. Щоправда, усе це коштує грошей.
«Зараз усе платне, і на цьому заробляють. Та дітям все одно потрібен стимул, їм важливо виступати, отримувати свої дипломи й до чогось прагнути»— розказує викладач.
А ще існує Всеукраїнська асоціація сопілкарів, до якої входить і сам Анатолій Миколайович. Ця асоціація об’єднує музикантів, влаштовує конкурси та дає змогу проявити себе.
На фото: Анатолій Миколайович з учнями
Як заманити сучасних дітей до «несучасного» інструмента
Карате, футбол, англійська мова… Іноді здається, простіше змусити дитину вивчити китайську, ніж посадити її за сопілку чи баян. Але Анатолій Миколайович має свій метод:
«Беру сопілку і баян, іду до школи на урок музики та граю. Коли діти чують, як це звучить, одразу піднімають руки: “Ми хочемо займатися!” Потім телефоную батькам, і з 50 бажаючих лишається 5. Проте головне, що хтось приходить. Адже живе спілкування з музикою важливіше за комп’ютери».
А хтось скаже: «Що там сопілка, дуй собі та й усе…» Сам викладач швиденько вас «осадить»:
«На будь-якому інструменті треба час. Бувають талановиті діти, але їм лінь займатися, і талант пропадає. А хтось без особливих здібностей, але старанний, досягає успіху. Головне — наполегливість».
Чи можна навчитися грати самостійно
Хтось, можливо, вирішить, що простіше знайти «гугл-уроки» й «самовчитель». Та чи допоможе це стати другим «сопілкарем-Хендриксом»?
«Якщо людина має музичну базу, знає, що таке тривалості та основні ноти, то зможе розібратися. Але все одно варто, щоб спеціаліст показав, як формується звук, як правильно тримати інструмент. Сопілка має свої тонкощі, як і будь-який інший інструмент».
«Я несу музику дітям не для того, щоб усі стали професіоналами, а для того, щоб вони відчули красу нашої культури. І якщо вони відчують її в сопілці, то, повірте, решта теж прийде», — підсумовує вчитель.
Музика під час війни: рятівний острів
У часи, коли повітряні тривоги лунають частіше, ніж звуки музичних інструментів, а новини змінюються із шаленою швидкістю, творчість стає чи не єдиним способом зберегти психічну рівновагу. Анатолій Миколайович упевнився в цьому на власному досвіді:
«Коли в нас тут “бухало” й була окупація, ми намагалися займатися, як могли. То онлайн, то з перервами через тривоги. Але дітям це було потрібно, щоб не сходити з розуму й продовжувати рухатися вперед».
Пам’ятаєте, як під час карантину багато хто занурювався в домашні хобі? У період активних бойових дій у Славутичі, коли небезпека здавалася надто близькою, гра на сопілці стала для дітей маленькою втечею від реальності й водночас підтримкою. Учні збиралися навіть на короткі уроки — хай і в стінах власної оселі або у сховищі, де було хоч трохи безпечніше. Онлайн-заняття часто уривалися через відсутність світла чи інтернету, та попри всі труднощі вони поверталися знову й знову, щойно з’являлася можливість.
«Ті, хто лишався в місті, приходили на уроки між тривогами. Інші підключалися з різних куточків країни чи навіть з-за кордону — хто куди евакуювався. Головне, що діти не втратили бажання грати», — додає викладач.
У таких умовах музика стала не лише формою мистецького розвитку, а й справжньою психотерапією. Кілька хвилин спокійної мелодії на сопілці — і тривожні думки відступали, даючи змогу дитячій уяві витати в більш гармонійному просторі. Кожна освоєна пісня чи навіть кілька нот «ту-ку-ту-ку» нагадували, що життя триває, попри все.
«Я бачив, як батьки проводили дітей під стінами школи, з острахом озираючись на небо. Але коли ми починали грати, очі у малечі сяяли так само, як і до війни. І це — найдорожче, що може бути».
Тож навіть у найскладніші моменти ансамбль сопілкарів не зупинився, а продовжив заняття. І, можливо, саме ця жага до мистецтва й допомогла маленьким музикантам та їхнім сім’ям не втратити віру в майбутнє.
Останній акорд: «Прийдіть, спробуйте — і залишайтеся!»
Наостанок я запитала, як би Анатолій Миколайович «прорекламував» сопілку всьому світові. Він відповів просто:
«Прийдіть, спробуйте, і вам точно сподобається!»
Цей короткий заклик чудово резюмує його підхід: поки не візьмеш сопілку в руки й не відчуєш «ту-ку-ту-ку», складно уявити, яку красу й глибину звук може відкрити.
Отож, якщо ви досі переконані, що українська сопілка — це пережиток минулого, то, мабуть, вам конче треба потрапити на один із уроків Анатолія Миколайовича. Ви й не зчуєтеся, як захочете купити ту саму «іномарку» (а то й власноруч вирізати сопілку з деревини, мов у старі добрі часи).
А втім, варто лише раз почути чарівний звук сопілки, і питань про актуальність цього інструменту уже не виникає. Тож дивіться або краще — слухайте наш відеосюжет, аби відчути справжню магію сопілки і дізнатися ще більше про героїв статті.