Чи здогадувалися ви, що саме у Славутичі тренуються спортсмени топ-рівня, які вже встигли прославити Україну на світових аренах? Редакція «Славутич-інфо» поспілкувалася з гордістю нашої країни — вихованцями та наставником, які зламали всі стереотипи.
Як тренувати плавців, котрі не чують, але прагнуть сягнути світових вершин? І що робити, коли у твоєму рідному місті просто немає працюючого басейну? Заслужений тренер України, Заслужений працівник фізичної культури і спорту України Дмитро Гунько з Чернігова має відповіді на ці питання.
Саме він перетворює буденні тренування на справжнє мистецтво, мотивує спортсменів з порушенням слуху, надихає їх на нові звершення й робить усе, щоб про українських плавців говорили в усьому світі. Далі — історія тренера Дмитра Гунька та його вихованців-дефлімпійців із Чернігова: про наполегливість, віру у власні сили й уміння йти до мети, попри відсутність належних умов та будь-які перешкоди.
На фото: Олексій Коломієць, Владислав Адамович, Антон Лойченко
Дефлімпійці: хто вони і чому це важливо
У світі існують Олімпіади, Паралімпіади та менш відомі Дефлімпійські ігри (Deaflympics).
- Олімпійці — спортсмени без порушень здоров’я;
- Паралімпійці — спортсмени з порушеннями опорно-рухового апарату або зору;
- Дефлімпійці — спортсмени з порушеннями слуху.
«Деф — від англійського “deaf” — нечуючі. У них зовсім інша специфіка тренувань: вони не чують команд, не чують стартового сигналу, тож орієнтуються на зорові знаки й нашу мову жестів. Часто вони навіть краще “читають” міміку і передбачають настрій тренера за поглядом», — пояснює Дмитро Гунько.
Дефлімпійські ігри проводяться зазвичай через рік після Олімпійських або Паралімпійських, під егідою Міжнародного олімпійського комітету.
Дмитро Гунько — тренер, що змінює долі
Дмитро Гунько — Заслужений тренер України; Заслужений працівник фізичної культури і спорту України; тренер-викладач із плавання в Чернігівській обласній дитячо-юнацькій спортивній школі осіб з інвалідністю. Він кілька десятиліть працює зі спортсменами з інвалідністю. У його групі одночасно є і дефлімпійці, і паралімпійці.
На фото: Дмитро Гунько
Знайомтесь, зіркові вихованці:
Олексій Коломієць
Заслужений Майстер спорту. Шестиразовий чемпіон світу. Багаторазовий чемпіон Дефлімпійських ігор. У 2022 році виборов п’ять золотих медалей на одній Дефлімпіаді та загалом приніс шість нагород (5 золотих + 1 срібну), побивши рекорд змагань.
Фото з особистого архіву тренера
Владислав Адамович
Майстер спорту України міжнародного класу. Дефлімпійський Чемпіон, Чемпіон світу і призер світових турнірів.
Фото з особистого архіву тренера
Данило Гірчук
Чемпіон України, Майстер спорту України. Кандидат у паралімпійську збірну України.
Фото з особистого архіву тренера
Антон Лойченко
Призер чемпіонатів України, Майстер спорту України. Кандидат до дефлімпійської збірної України з плавання.
Фото з особистого архіву тренера
«Я навчаю хлопців долати свій інстинкт самозбереження, — каже Дмитро. — У спорті без цього не обійтися. Коли все тіло болить і втома просто шалена, тренер має знайти потрібні слова, щоб зарядити спортсмена й допомогти йому рухатися далі. Тут неможливо обійтися без психології».
Фото з особистого архіву тренера
«Головне — розуміти одне одного без слів»
Ті, хто вперше бачать тренування дефлімпійців, дивуються: як спортсмени розуміють, коли стрибати у воду, якщо не чують стартового пострілу або свистка? Виявляється, на великих змаганнях використовують світлові сигнали чи електронне табло. А на тренуваннях — зоровий контакт із тренером, жести, мова тіла.
«Я давно звик спілкуватися з хлопцями мовою жестів. Іноді й розмовляти не потрібно: вони бачать мене й за виразом обличчя здогадуються, що я хочу сказати. Можливо, це звучить складно, та насправді все дуже природно», — коментує Дмитро.
Техніка плавання для дефлімпійців загалом така сама, як і для олімпійців, але процес пояснення та виправлення помилок вимагає більшої уваги: потрібно постійно перебувати у візуальному контакті зі спортсменом і детально показувати рухи.
Фото з особистого архіву тренера
Тренування в «чужому» місті
Усе було б ідеально, якби в Чернігові функціонував бодай один 25- чи 50-метровий басейн. Але місто лишається єдиним обласним центром в Україні без жодного працюючого. Тож щодня спортсмени їздять за 60 кілометрів у Славутич.
«Дорога забирає багато сил і часу, — зітхає Дмитро. — Ми витрачаємо понад 20 тисяч гривень на місяць на пальне й обслуговування авто. Але іншого варіанта немає. Щоб плавати, треба вода!»
Попри всі труднощі, Славутич зустрів команду з Чернігова тепло. Дмитро зізнається, що на тренуваннях у нашому місті команда відчуває себе «ніби вдома».
Фото з особистого архіву тренера
Поділились враженнями спортсмени і щодо нового, відремонтованого басейну «Дельфін».
«Басейн дуже гарний, просторий. Він добре підходить і для занять із дитячими групами, і для професійних спортсменів. Тут достатньо доріжок, щоб ми могли відпрацьовувати техніку та витривалість. Звісно, дорога важка, але що поробиш: вода потрібна, а в Чернігові її немає».
Тренування проходять практично щодня. Іноді це дворазовий цикл: ранкова вода, потім тренажерний зал, а ввечері знову запливи. Такий графік неабияк виснажує, особливо якщо врахувати щоденні переїзди. Тож, за словами Дмитра, він намагається постійно стежити за морально-психологічним станом підопічних, аби вчасно підтримати їхній бойовий дух.
«Так, дорога дійсно виснажує, це впливає і на результати, бо навантаження збільшується. Але я намагаюся уникнути негативу, тримаю бойовий дух хлопців. І ми поступово “витираємо” цей негативний фактор, як я кажу», — з іронією додає тренер.
Приголомшливі перемоги
Найяскравішим епізодом зі світових змагань, що особливо закарбувався в пам’яті тренера, став чемпіонат у Польщі.
«Це був чемпіонат світу з плавання на короткій воді в Польщі (2021 рік). У перший день — день народження Олексія Коломійця. Він виграв ранковий заплив на 100 м брасом, а у фіналі раптом став другим. Я зробив певні висновки. І вже за чотири дні, на “тренерській” дистанції 50 м брасом, Олексій узяв золото й установив рекорд Європи! Оце був неймовірний прорив і показник того, наскільки психологія вирішує все».
Фото з особистого архіву тренера
Фото з особистого архіву тренера
Війна, евакуація та онлайн-тренування
Проте найбільший виклик для Дмитра та його підопічних розпочався з повномасштабним вторгненням. Басейни зачинили, всі плани — зруйновано. Олексій кілька тижнів узагалі не плавав, бо не було де.
Фото з особистого архіву тренера
Тренер згадує, як у перший же день війни зателефонував мамі Олексія Коломійця:
«Я сказав їм: “Треба терміново виїжджати, хоча б у село під Черніговом”. Вони виїхали, й за пів доби місто опинилося в оточенні російських військ. Олексій три з половиною тижні був у Олишівці, де постійно тривали обстріли. Він ховався в підвалі, це було дуже складно психологічно. Я намагався відстежувати рух ворога, щоби знайти момент і вивезти хлопця далі».
Фото з особистого архіву тренера
Коли вдалося знайти безпечний шлях, Дмитро відправив Олексія з батьком до Києва, а звідти — на захід України. Подорож зайняла три доби, проте врешті Коломієць опинився на навчально-тренувальному зборі збірної в Португалії. Далі, 26 квітня, він разом із командою вирушив на Дефлімпійські ігри.
«Ми домовилися з тренерами збірної та оператором: я продовжуватиму займатися з Олексієм онлайн, — каже Дмитро. — Ефективність таких тренувань не така висока, як із особистим тренером, у випадку саме з Олексієм це 50-60%, але завдяки тренерам збірної ми зробили все, що могли. Подяка всім».
За час евакуації Олексій втратив майже шість кілограмів м’язової маси, і до початку Дефлімпіади повністю її відновити не встиг. Вдалося повернути лише 2,2 кг, і навіть вони, зізнається Дмитро, «не були такими функціональними, як за звичних умов».
Але підготовка виявилася настільки успішною, що на тих змаганнях Олексій здобув п’ять золотих медалей, чого досі не вдавалося жодному українському дефлімпійцю на одній Дефлімпіаді.
«Уявіть, — каже тренер, — п’ять золотих! Це був найкращий результат серед усіх видів спорту для України. Ми фактично перевернули гру. І це після трьох тижнів без води! Це демонструє, наскільки важлива правильно організована робота і психологія».
Фото з особистого архіву тренера
Про зарплати, пенсії та стипендії
Життя професійного спортсмена — це не лише медалі та фанфари. Як відомо, багато залежить від фінансової підтримки. Дмитро пояснює, що його провідні вихованці є спортсменами-інструкторами збірної України та отримують зарплатню від держави. Крім того, мають пенсію по інвалідності й, за успіхи на минулих Дефлімпіадах, отримують президентську стипендію. Здавалося б, усе добре. Але варто потрапити на четверте місце — і ніякої стипендії.
«Усе залежить від результату. Якщо спортсмен не потрапляє в призи, то й винагороди відповідно немає».
Фото з особистого архіву тренера
«Плани люблять тишу»
Головний старт для дефлімпійців — це наступна Дефлімпіада 2025 року, яка пройде в Токіо. Дмитро з посмішкою каже, що ніколи не розповідає про плани детально, щоб не зурочити. Головне — працювати щодня, навіть у таких складних умовах.
«Ми хочемо знову гучно заявити про Україну на світовій арені. Але про стратегії мовчимо — вони мають бути “в голові, а не на язиці”. Наша мета — гідно виступити й показати, що ми й надалі серед лідерів», — з посмішкою додає він.
Фото з особистого архіву тренера
«Найбільша мрія — повернутися в рідне місто з басейном»
Передусім Дмитро зізнається: його найглибше бажання — бачити у рідному Чернігові повноцінний басейн, де можна було б готуватися без постійних переїздів і втрати сил на дорогу. Відсутність 25-метрового басейну в обласному центрі — це, за його словами, не лише питання зручності для спортсменів, а й справжній біль для всього міста.
«Це і моя мрія, і хлопців. Наше місто досі лишається єдиним обласним центром в Україні, де не працює 25-метровий басейн. Якби він з’явився, ми могли б тренуватися вдома, без цих щоденних доріг і фінансових витрат», — каже Дмитро.
Тренер наголошує, що власний басейн життєво необхідний не лише нинішнім чемпіонам, а й майбутнім поколінням плавців. На його думку, у Чернігові чимало талановитих дітей, яких вода могла б «вилікувати» від страхів, комплексів і дати їм чудову можливість росту в спорті.
«Уявіть, скільки талановитих хлопців і дівчат хочуть займатися плаванням, але не мають такої можливості. У результаті вони часто обирають інші види спорту або взагалі відмовляються від мрій. Якщо колись зможемо готуватися в рідному місті, то, впевнений, досягнемо ще більших успіхів».
Але мова не тільки про спортсменів. Теплий басейн — це також ефективна реабілітація для військових, які повертаються з фронту з пораненнями або травмами. Вода розвантажує суглоби, допомагає повернути рухливість м’язам і загалом позитивно впливає на психоемоційний стан. Для багатьох ветеранів саме така водна терапія стає першим кроком до відновлення: у воді простіше знову повірити у власні сили й позбутися болю.
«Зараз ми бачимо безліч прикладів, коли хлопці після поранень успішно відновлюються саме завдяки плаванню. Вода ніби “змиває” напругу, дозволяє відчути легкість руху, навіть коли суглоби ще не можуть повноцінно працювати на суші», — ділиться Дмитро.
Фото з особистого архіву тренера
Для самого Чернігова поява нового басейну стала б символом відродження. Це означало б не тільки повернення команди дефлімпійських та паралімпійських чемпіонів додому, а й створення середовища, де кожен, хто прагне здоров’я та відновлення, зміг би знайти потрібну допомогу. Тож поки вони продовжують виснажливі поїздки й тренуються де випадає нагода, Дмитро не втомлюється повторювати:
«Найбільша мрія — повернутися в рідне місто з басейном. Тут, серед знайомих вулиць і дорогих серцю місць, ще легше знаходити натхнення на нові перемоги й допомагати всім, кому вода може подарувати зцілення».
Епілог: «Ми просто йдемо вперед, незважаючи на перешкоди»
Для самого Дмитра Гунька історія багаторічних поїздок у чуже місто та тренувань жестовою мовою вже перетворилася на звичну рутину. Та з точки зору стороннього спостерігача, це справжній подвиг. Люди долають фізичний біль, щоденну втому і моральне виснаження. Заради чого? Заради тих кількох секунд на фініші, коли стає зрозуміло: уся праця, безсонні ночі й відданість спорту були недаремними.
«Я завжди повторюю: тренер має вчасно сказати спортсмену, що він зможе подолати будь-який бар’єр. Якщо все зроблено правильно, тоді й приходить перемога. І байдуже, чує спортсмен чи ні, є басейн у місті чи немає — головне, наскільки сильна твоя віра та скільки сил ти готовий віддати», — ділиться Дмитро.
Можливо, невдовзі у Чернігові таки з’явиться сучасний басейн. Тоді дефлімпійці більше не витрачатимуть дорогоцінні години життя на дорогу й зможуть зосередитися на улюбленій справі — плаванні. Поки ж вони продовжують свою історію у Славутичі та на тренувальних зборах збірної України, день за днем наближаючись до нових перемог. І ми обов’язково ще дізнаємося про успіхи цих неймовірних людей, для яких тиша — не перепона, а стимул.
