Валентин Сухоцький не був здивований 24 лютого 2022 року. Він давно розумів, що війна з Росією – лише питання часу. Тому, коли син подзвонив о четвертій ранку й сказав: «Почалося», Сухоцький лише спокійно відповів: «Я її чекав» і… перевернувся на інший бік, щоб поспати ще трохи.
Валентин Сухоцький не був здивований 24 лютого 2022 року. Він давно розумів, що війна з Росією – лише питання часу. Тому, коли син подзвонив о четвертій ранку й сказав: «Почалося», Валентин лише спокійно відповів: «Я її чекав» і… перевернувся на інший бік, щоб поспати ще трохи.
А вже о дев’ятій ранку він був у ТЦК.
«Про що жалкую? В першу чергу, що не пішов одразу до банкомата за готівкою», – зізнається він.
У своєму інтерв’ю наш герой розповів про шлях, який пройшов – від хлопця з шахтарської сім’ї до військового, який уже вдруге взяв зброю, щоб захищати Україну. Це історія людини, яка не просто бачила, як змінюється країна, а була частиною цих змін.
На фото Валентин
«Шахта чи військо?»
Валентин Сухоцький народився в Житомирській області, але ще в дитинстві разом із родиною переїхав на схід України. Там він виріс, добре знав шахтарське життя, адже багато його рідних працювали в цій сфері.
Після школи пішов в армію. Коли повернувся, батьки вже перебралися в інше місто на Донбасі, а він продовжив службу. Був у різних гарнізонах, поки зрештою не осів у Славутичі.
«Військові завжди на колесах. Я теж так жив, поки Славутич не став для мене рідним», – каже він.
Він служив в артилерійській розвідці, працював із самохідною установкою, і ця справа його захопила.
«Там треба не просто стріляти, а думати, прораховувати кожен рух», – пояснює військовий.
Згодом працював у Славутицькому військкоматі, займався призовом, добре бачив, як люди реагують на мобілізацію.
«Є категорія, яку краще не чіпати. Він боїться, він ховається, а якщо його все ж туди заженеш, то буде більше проблем, ніж користі».
У 2014 році, коли почалася війна на Донбасі, залишитися осторонь не зміг. Пішов добровольцем в АТО, служив до 2017 року.
«Я тоді вже знав: якщо не зупинимо їх там, вони прийдуть сюди. Це було питання часу», – згадує Валентин.
Після 2017 року повернувся до цивільного життя, але ненадовго. Коли почалося повномасштабне вторгнення – знову взяв зброю і став до лав добровольців у Славутичі.
«Сидіти вдома і чекати, що хтось воюватиме за тебе? Ні, це не про мене», – говорить наш герой.
Військовий каже, що передбачав такий розвиток подій, бо просто жив в Україні, знав її історію й не мав ілюзій щодо Росії.
«В нашому селі казали: “Чого ти скривився? Москву побачив?” Оце з дитинства в мене закладалося», – пригадує він.
На фото Валентин з побратимами під час служби в АТО
«Фізичні навантаження? Та це дрібниці»
Попри вік, Валентин не скаржиться на фізичну втому. В армійських умовах він почувається впевнено, а секрет витривалості для нього простий – треба рухатися.
«Та які там секрети? Просто працюєш, і все. Я звик до важкої роботи. Що там на фронті? Там головне – рухатися, бо якщо розкиснеш, то зламаєшся».
Щодо харчування у війську теж особливих проблем немає, хоча апетит має свої особливості.
«На фронті добре: їси, що хочеш, але чомусь не хочеться», – жартує він, згадуючи часи служби під час АТО.
А от коли повернувся додому, відчуття були дещо несподіваними.
«Було, як у мультику про Святогора. Пам’ятаєш? Там, де він такий здоровий, а потім роздягається – і одні ребра. От я приїхав, подивився на себе – і те саме», – сміється Сухоцький.
Але вигляд у дзеркалі його не турбував. «Головне – не те що там ребра видно, а що є сили далі працювати», – додає.
Для нього справжня втома – це не про тіло, а про відсутність руху. «Коли перестаєш щось робити – отоді й кінець», – підсумовує військовий.
На фото Валентин з побратимами під час служби в АТО
«Зараз підтримують. А у 2014-му?»
Питання підтримки військових у Славутичі – тема непроста. Сьогодні місто допомагає, волонтери збирають кошти, плетуть сітки, передають необхідне на фронт. Але, як каже Валентин, так було не завжди.
«Зараз громада підтримує, безумовно. А от у 2014-му? Тоді ж питали: “А навіщо тобі це треба?” – каже Валентин. – Дехто дивився, як на дурня: мовляв, сидів би собі вдома, отримував пенсію, навіщо тобі та війна?».
Тоді багатьом здавалося, що війна – це щось далеке, що її можна не помічати, якщо закрити очі.
«У 2014-му в Славутичі ще можна було почути таке: “Це не наша війна” або “Це політика, не треба туди лізти”», – пригадує він.
З початком повномасштабного вторгнення ситуація різко змінилася.
«Коли вже ракети над головою, коли побачили, що таке окупація – тоді до всіх дійшло. Я ж питаю: а що, у 2014-му було не зрозуміло, куди все йде?», – іронізує військовий.
Сухоцький переконаний, що повертатися до старих ілюзій не можна.
«От зараз допомагають, підтримують, збирають на броніки. Але головне – не розслабитися, не почати знову жити так, ніби війна десь далеко. Бо вона близько. І якщо ми знову почнемо жити в рожевих окулярах, то наступного разу вона може прийти ще ближче», – попереджає чоловік.
На фото Валентин з побратимами під час служби в АТО
«Президентів треба міняти, як рукавички»
Як і багато військових, Валентин не надто довіряє політикам. Він сприймає їх як людей, що приходять і йдуть, а ось країна залишається. Саме тому, на його думку, владу потрібно змінювати якомога частіше.
«Якщо президент сидить довше – значить, може наробити більше помилок. Це ж закон природи. Хочеш, щоб працювали ефективніше – міняй частіше», – каже він.
Сухоцький не голосував за Зеленського, але визнає, що той зіграв свою роль у війні.
«Йому нехай хоч пам’ятник поставлять, на коні – я не проти. Я навіть би того коня білою фарбою пофарбував», – каже з усмішкою.
Але для нього важливіше інше – народ, який обрав Зеленського.
«Тоді люди повірили, що від них щось залежить. А коли почалася повномасштабна війна, вони довели, що готові захищати свій вибір – і не важливо, який саме цей вибір», – зазначає військовий.
На його думку, Зеленський опинився на своєму місці у вирішальний момент, але політика не терпить довгих правлінь.
«Якби він вчасно не взяв на себе відповідальність, було б гірше. Але тепер час подумати, що далі.», – додає він.
Зміна влади для нього – це спосіб не дати політикам загратися.
«Завжди буде так: один прийшов, другий пішов. Головне, щоб не було такого, що “посадили царя – і він вічний”», – резюмує чоловік.
«Мобілізація? Обов’язково з 18 років»
Валентин Сухоцький має чітку позицію щодо мобілізації: кожен чоловік в Україні повинен пройти військову службу. І починати потрібно з 18 років.
«Якщо тобі 18 – ти маєш служити. Все. Це не питання вибору, це питання відповідальності», – каже він.
На його думку, молоді хлопці витрачають свої найкращі роки не на те, що справді важливо.
«Що робить більшість пацанів з 18 до 25? Вчаться? Добре, але не всі. Працюють? Теж не всі. А якщо просто живеш, тусуєшся і нічого не робиш – то, може, краще тобі піти та захищати країну?» – розмірковує наш герой.
Для нього це не просто дисципліна – це спосіб виховання. Він переконаний, що служба змінює людину, робить її сильнішою і готовою до життя.
«От уявіть: двоє чоловіків, одному 25, і він служив, а другому 25, і він усе це провисів у телефоні. Один знає, що таке відповідальність, інший – тільки що в TikTok популярно. Кого ви б узяли на роботу?», – питає військовий.
Особливо це стосується тих, хто претендує на керівні посади.
«Хочеш бути чиновником? Спочатку послужи. Бо як ти можеш керувати державою, якщо ти ніколи її не захищав?», – категорично заявляє Сухоцький.
На його думку, військовий досвід повинен бути обов’язковим критерієм для всіх, хто хоче будувати кар’єру у владі.
«Посади не мають отримувати ті, хто сидів рівно, поки інші воювали. Це ж просто несправедливо», – підсумовує Валентин.
Автомат, який шкода було закопати та вторгнення росіян до Славутича
Серед усього пережитого під час війни є моменти, які не те щоб смішні, але точно запам’ятовуються. Валентин Сухоцький пригадує один із таких.
Коли російські війська заходили в місто, Сухоцький, як завжди, по звичці пішов у медсанчастину на чергування. Він ще не знав, що ситуація вже кардинально змінилася – штаб перемістився, а війська противника були буквально "на порозі" в місто.
Фото: російські війська зайшли у Славутич
Прийшов – нікого немає. Тільки тоді зрозумів, що щось не так. Набрав керівництво, і йому сказали закопати автомат і зникнути.
«А я так дивлюся на той автомат… Ну, як я його закопаю? Це ж автомат! Мені його так чогось жаль стало», – зізнається він.
У підсумку закопувати зброю він не став – просто запхав її під куртку й пішов додому. Дорогою зустрічав знайомих, які раділи йому, питали новини, пропонували закурити.
«Ну, що ж… Я його у результаті заховав таки, але де не скажу. А потім уже була команда – нас вивозили...», – згадує він страшні події весни 2022 року.
Розуміючи, що це було пряме невиконання наказу, Валентин Феліксович сміється:
«Це ж по суті злочин. Але, слава Богу, все обійшлося. Ну, шкода мені було свою зброю закопувати».
«Після перемоги – на Донбас»
Для багатьох військових мрія після війни – це спокійне життя, подорожі чи відпочинок із родиною. Валентин Сухоцький теж хоче побачити світ, але насамперед – повернутися на Донбас.
«Я хочу туди заїхати, подивитися, як там люди. Але й по світу хочеться поїздити», – каже він.
Його мати залишила рідний дім ще у 2016 році й переїхала до Славутича. Валентин каже, що це був єдиний правильний варіант – жити поруч із сином, а не залишатися самій на окупованій території.
«Хай там хата пропаде, аби з дітьми доживати», – каже вона. Але водночас сумує за домом, де минуло все її життя, і за могилами рідних, які залишилися там.
Сухоцький розуміє це відчуття. Для нього Донбас – не просто точка на карті. Це місце, де минуло його дитинство, де жили його рідні.
«Я хочу туди повернутися не тому, що думаю, що там буде легко чи добре. Просто хочу побачити, що від нього залишилося», – говорить він.
Він розуміє, що цей край уже ніколи не буде таким, як у його спогадах. Але все одно мріє пройтися його вулицями після перемоги.
«Чому важливо йти у ДФТГ? Бо війна ще не закінчилася»
На завершення розмови Валентин Сухоцький говорить про те, що турбує його найбільше – байдужість.
«Люди заснули. Дехто думає, що війна вже десь далеко. Що її можна не помічати, що вона не торкнеться. Але вона ще триває. І якщо ми зараз не будемо готуватися – то коли вона прийде до нас знову, буде вже пізно», – попереджає він.
Він переконаний, що для багатьох мешканців мирних міст війна стала фоном, до якого звикли. Але для тих, хто воює, це щоденна реальність.
На фото учасники славутицького ДФТГ на заняттях
«Славутич – це тил. І тил має бути сильним. Має підтримувати. А найкраща підтримка – це бути готовим. Бути в ДФТГ – це не про те, щоб бігати з автоматом. Це про те, щоб знати, що робити, коли прийде час», – наголошує він.
Сухоцький пояснює, що військова підготовка – це не просто навичка, а спосіб виживання.
«Колись у Радянському Союзі всі говорили російською – це була імперія, яку недарма називали "тюрмою народів". Але українці навчилися впізнавати своїх, вставляючи в російську мову українізми», – каже військовий.
Перевірка "свій-чужий" працює і зараз, але тепер вона має інший вимір.
«Якщо ти захищаєш Україну – значить, ти її частина», – говорить чоловік.
Для нього ДФТГ – це можливість зробити місто сильнішим, а людей – більш свідомими.
«Я ж не кажу всім брати зброю і бігти на фронт. Але коли ти хоча б знаєш, що робити в критичній ситуації – це вже крок уперед. Треба не чекати, поки хтось прийде і захистить. Бо хто?», – запитує він.
Історія Валентина Сухоцького – це не просто розповідь про військового. Це історія людини, яка прожила велику частину життя в боротьбі, не зневірилася і має чітке розуміння того, що потрібно країні.
«Рано чи пізно всі зрозуміють, що війна стосується кожного. Питання тільки – скільки ще життів це коштуватиме, перш ніж вони прокинуться».
«І про майбутнє… — додає наостанок Валентин. — На так званій Росії учасникам так званої "СВО" почали видавати хрестики, на яких викарбувані ініціали Москаляки-Довбограя. Виходить, що "На гілляку Москаляку" — це не просто гасло, а пророцтво, яке вони самі й виконують.»