Це історія про людей, які вже 25 років тримають єдиний пункт прийому вторсировини у Славутичі. Не за гранти й не за подяки, а тому, що інакше не можуть. Про щоденну працю без підтримки, про міфи довкола «сміття» і про те, чому сортування – це не про гроші, а про відповідальність.
Це історія про людей, які вже 25 років тримають єдиний пункт прийому вторсировини у Славутичі. Не за гранти й не за подяки, а тому, що інакше не можуть. Про щоденну працю без підтримки, про міфи довкола «сміття» і про те, чому сортування – це не про гроші, а про відповідальність.
Не сміття, а товар
На околиці Славутича вже чверть століття дзвенить скло й стукає прес: так звучить єдиний у місті пункт прийому вторсировини. Господарі зустрічають нас біля металевих воріт, що ховаються в зелені. Зінаїда в охайному вбранні з маленькою сумкою через плече. Гарна жінка зі спокійним, трохи втомленим поглядом. Василь у робочому одязі, з мозолистими руками і прямим, зосередженим поглядом. Перед ними прес, стоси паперу, мішки з пластиком і скляні банки, відмиті до блиску.
Фото: Пункт прийому вторсировини Василя та Зінаїди
«Перше, що маємо сказати: це не звалище. Ми приймаємо не сміття, а вторинну сировину. Це товар. Якщо пляшка з-під молока з душком, якщо картон у жирі – воно не піде в роботу. Ніхто за це не заплатить. А ми не маємо ресурсів це все перемивати»– пояснює Зінаїда.
Її слова не звинувачують, але в них відчувається втома. За десятки років роботи вони навчилися відрізняти тих, хто справді хоче зробити щось корисне, від тих, хто просто «спихнув непотріб».
Фото: Тюки макулатури
«Люди кидають усе підряд, – додає Василь. – І приносять як є: із кришками, з залишками їжі, зі сміттям. А потім кажуть: «Ой, а що не берете?» А хто це далі сортуватиме? Ми ж не маємо змоги все передивлятися, ми не сміттєзвалище, ми пункт прийому»
25 років сортування
Це не просто робота – це частина життя, яку обрали колись давно й більше не зійшли з цього шляху.
Пункт прийому вторсировини у Славутичі вже 25 років утримують Зінаїда і Василь. Раніше, розповідають, у цій справі було багато людей. Тепер – тільки вони двоє.
Фото: Металеві бляшанки
«Колись ми просто підмінили знайомих, які працювали тут тимчасово. І так залишилися, – згадує Зінаїда. – Нас тоді було кілька бригад. А тепер усе на нас. Робимо, як можемо. І ніхто ж не змушує – просто не кидаємо»
Раніше у Славутичі вторсировину активно збирали та здавали і мешканці, і підприємства. Машини з макулатурою та склобоєм вивозили щомісяця, була система. Тепер усе змінилося.
«Останній раз ми склобій вивозили... мабуть, рік тому, – каже Василь. – А колись – щомісяця стабільно. Тепер менше людей здає, обсяги впали. І справа не тільки в грошах. Людей у місті стало менше. Виїхали. А ті, що лишились, – часто вже не думають про це. Війна змінила пріоритети. У багатьох просто немає ні сил, ні змоги займатись сортуванням. Якщо ледве вистачає на комуналку – не до макулатури. І платоспроможність упала: купують менше, відповідно, менше й здають. А що раніше здавали регулярно – тепер залишають у смітті, бо везти ніколи, або нічим»
Фото: Діти з табору "Джура Безмеж" на екскурсії у пункті прийому вторсировини Василя та Зінаїди
Розповідає, що вторсировина сьогодні не гарантує прибутку. Здають переважно папір, метал, скло. Пластик збитковий, його приймають радше з переконань, а не для заробітку. Найбільші витрати – на паливо, оренду, електроенергію.
У цьому пункті приймають не сміття, а чисту, відсортовану сировину. Інакше – не працює.
«Усе в житті так. Якщо робити як слід, то буде результат. А якщо абияк, то ні грошей, ні порядку. Ми залишились у цій справі одні, бо стараємось, щоб був лад. Подивіться самі – ніде нічого не валяється, папір не літає» – знизуючи плечима, говорить Василь.
Фото: Пункт прийому вторсировини Василя та Зінаїди
Заробіток чи волонтерство?
Сортування ПЕТ-пляшок – одна з найменш прибуткових справ у цьому пункті. Хоч саме пластик найчастіше асоціюється у людей з переробкою, на практиці він ледве покриває витрати.
«Люди думають, що тут золоті гори. А ми за три роки з ПЕТ-пляшок заробили… дві тисячі гривень. І це вже «чистими» – після усього: сортування, пресування, пакування, доставки. А бензин? А електрика?» – каже Василь, показуючи на величезні мішки з пляшками.
Фото: Пластикові пляшки
Пальне, оренда ділянки, ремонт преса, вода й світло – усе це «з’їдає» можливий прибуток. Залишається мізер або взагалі нічого. Саме тому ПЕТ у цьому пункті приймають не заради грошей, а з переконання, що це потрібно місту.
«Ми не за гроші цим займаємося. Просто хочеться, щоб хоч щось залишилося після нас. Бо якщо знову все піде на смітник – навіщо тоді жити?– зізнається Василь.
А от макулатура – це вже заробіток
Інша справа – папір. Якщо здавати його регулярно та правильно, це може стати джерелом реального прибутку. Не завжди великого, але стабільного.
«У нас є постійна клієнтка, Ольга Миколаївна та ще один чоловік – вони за рік заробили по 120 тисяч гривень. Не скажу, що жили тут. Просто носили стабільно, укладали акуратно, не кидали як-небудь. І все вийшло» – каже Василь.
«Ольга Миколаївна змогла з макулатури заробити дійсно, дуже добре, відкласти на поїздку в Туреччину, а потім – на операцію по заміні колінного суглоба. І це не вигадка. Вона все робить охайно, регулярно, пакунки носить сама. От і результат» – додає Зінаїда.
Фото: Діти з табору "Джура Безмеж" на екскурсії у пункті прийому вторсировини Василя та Зінаїди
Такий підхід подружжя підтримує: якщо сировина розсортована, складена по ящиках, не зіпсована – ціну підіймають. І на папір, і на скло, і на бляшанки.
«Ми піднімаємо вартість тим, хто працює з нами постійно. І на макулатуру, і на скло, і на баночки. Але тільки тим, хто реально старається»– підкреслює Василь.
Проте таких людей небагато.
«Більшість або соромиться, або не хоче морочитися. Думають: легше викинути. А потім дивуються, чому нічого не змінюється»
Куди зникли сортувальні баки та чому вони не працюють
Сортувальні майданчики, з кольоровими контейнерами з’явилися у Славутичі кілька років тому, як перший етап міської програми зі створення системи управління побутовими відходами. Але на практиці вони не виконували своєї функції, розповідає подружжя.
Фото: Сортувальний бак під "АТБ"
«У перші тижні, коли їх встановили, люди ще старалися. Сортували. А потім побачили, що все це потрапляє в одну машину – і знову на звалище. І сказали: «Навіщо?»»– згадує Василь.
Подружжя пробувало домовитися з комунальниками: хотіли забирати вміст баків, щоб дати йому друге життя. Але коли приїхали, побачили повне змішування. Продукти, пакети, залишки їжі.
«Ну яка тут вторсировина, коли в коробці з паперу лежать рибні голови, а пластикові пляшки смердять кислим молоком? Це вже не сировина – це сміття. Якби хоча б мили пляшки перед тим, як викинути – усе було б інакше. Але поки ці контейнери – лише декорація. Є форма, а змісту немає»– підсумовує Василь.
Щоб перевірити, як працює система роздільного збору у місті, редакційна команда вирушила на колишні локації сортувальних майданчиків. Виявилося, що повноцінний майданчик залишився лише біля АТБ у центрі, тоді як інші контейнери демонтували ще раніше.
Мешканка Ризького кварталу згадує, що контейнер під їхнім будинком прибрали відносно нещодавно.
Фото: Ризький квартал. Тут раніше стояв контейнер
«Люди постійно скаржилися на сморід, а останнім часом там з’явилися навіть криси. Жах що було! Я особисто просила міського голову прибрати цей “сортувальний контейнер”, — розповіла вона.
Тепер тут стоїть звичайний бак, але його судячи з усього не вистачає:
Фото: Звичайний бак, поруч із місцем де колись стояв "сортувальний майданчик"
Коли підтримки чекаєш даремно
На запитання, чи є підтримка у їх справі від міста та влади, подружжя знизує плечима.
«Найкраще, що вони можуть зробити – це не заважати»– з ледь помітною усмішкою каже Зінаїда.
Втім іноді не лише не допомагають, а й додають труднощів. Після того як біля пункту вони власним коштом добудували невелику лазню, їм підвищили коефіцієнт оренди землі до 12 – максимального по місту.
«Було п’ять. Стало дванадцять. Просто тому, що «раз будує – значить, багатий»» – каже Василь.
Є складнощі й з оплатою води. Папір перед пресуванням потрібно трохи зволожувати – це частина процесу. Але в платіжці їм нараховують ще й каналізацію.
Фото: Діти з табору "Джура Безмеж" на екскурсії у пункті прийому вторсировини Василя та Зінаїди
«Я ж не руки мию – я папір збризкую. Просимо: зніміть хоч ці пару кубів. А у відповідь: «Беріть довідку з міністерства, що у вас така технологія». Ну хіба не абсурд?»
Проєкти, тренінги, міжнародна співпраця? Вони радше на папері.
«Нас запрошують на конференції, фотозвіти, майстер-класи. У проєктах потім пишуть: «співпрацюємо з пунктом прийому». А реальної підтримки – жодної. Навіть дякую іноді не кажуть» – знизує плечима Зінаїда.
Починати з дітей
«Усе треба починати з малечку»– переконана Зінаїда.
Вона з чоловіком не раз проводили для школярів імпровізовані екскурсії. Показували, як працює прес, як виглядають спресовані брикети, що таке вторсировина й чому сортування має сенс.
«Діти уважні, допитливі. Я їм пояснюю: це – макулатура, це – ПЕТ, це – скло. Вони питають, навіщо мити пляшку, чому папір має бути сухим. І розуміють. А дорослі часто навіть слухати не хочуть»– каже вона.
Фото: Діти з табору "Джура Безмеж" на екскурсії у пункті прийому вторсировини Василя та Зінаїди
Подружжя впевнене: такі екскурсії повинні бути регулярними. Якщо хоча б раз на рік усі школи водили дітей до пункту, результат був би відчутний. Це вклад у майбутнє міста.
«Це треба закладати з дитинства. Якщо людині не пояснити, що сортування – це не про сміття, а про відповідальність, у дорослому віці вже пізно»– додає Василь.
Він згадує, як раніше все було інакше: двірники системно збирали папір по домівках, мали домовленості з пунктами прийому. Місто було чистим і це працювало.
Фото: Талліннський квартал, сміттєві баки.
«Ми навіть „змагалися“, хто більше збере. Пам’ятаєш? Це була здорова конкуренція. А тепер? Ніхто не хоче цим займатись. Двірники бояться зберігати макулатуру, бо немає спеціально облаштованого місця – а це вважається пожежонебезпечною сировиною. Якщо станеться загоряння, відповідальність буде на них»– знизує плечима Василь.
«А якщо щось і зберуть – їм же за це ніхто не платить. То навіщо ризикувати?»– додає Зінаїда.
Фото: Ризький квартал
Як сортування рятує планету (і місто)
Сортування – це не тільки про екологію. Це про культуру, відповідальність і економіку.
Коли пластикову пляшку здають на переробку, а не викидають у ліс чи річку – це мінус одна забруднена водойма. Коли використаний папір відвозять на переробку замість того, щоб він розкладався на полігоні – в атмосферу потрапляє менше метану та CO2. Коли металевий брухт переплавляють, а не добувають новий метал із руди – економиться велика кількість електроенергії.
«Один брикет паперу – це як одне врятоване дерево. Складав і здав – і от тобі результат. Видимий. Вимірюваний. А головне – свідомий»– пояснює Василь.
Але змінювати ставлення в місті, яке досі частково живе за радянською інерцією, – непросто. Багато хто вважає, що відповідальність – не їхня справа. Що держава повинна все вирішити за них. Або що їхній внесок нічого не вартий.
«Ми не соромимося працювати руками. Але хочемо, щоб люди бачили сенс у тому, що ми робимо разом із ними. Щоб знали: коли викидають у правильне місце – вони справді щось рятують. Не нас. Планету»– каже Зінаїда.
Фото: Діти з табору "Джура Безмеж" на екскурсії у пункті прийому вторсировини Василя та Зінаїди
Ця робота – про витривалість
Усе, що вони мають, – це досвід, навички, вантажівка, прес, власні спини й сила волі. Працюють щодня. Вдома не сидиться. Навіть узимку, коли руки мерзнуть, а пляшки примерзають одна до одної, вони стоять і розбирають мішки.
«Прийшла якось дівчина, хотіла у нас працювати – постояла, обстригла одне кільце на пляшці й каже: «Це не моє». Ну, не твоє – то не твоє. А ми й далі ріжемо, складаємо, тягаємо» – знизує плечима Зінаїда.
Фото: Діти з табору "Джура Безмеж" на екскурсії у пункті прийому вторсировини Василя та Зінаїди
Сортування – це не лише про екологію, а й про довіру. Василь розповідає, як з обережністю приймає метал: іноді несуть крадене. Тоді відкладає збоку. Якщо ніхто не приходить, поліція не питає – тоді переробляють. Бо самі не хочуть проблем.
«Це робота не для слабких. Тут не заробиш, якщо не розумієш, навіщо взагалі цим займаєшся» – каже він.
Фото: Діти з табору "Джура Безмеж" на екскурсії у пункті прийому вторсировини Василя та Зінаїди
Просто роблять свою справу
Це історія про звичайну щоденну працю, яка потребує витримки.
«Ми просто робимо свою роботу. Не чекаємо, що хтось щось дасть. Хочемо, щоб не заважали. Щоб дали дихати. І щоб не брехали, що у місті «все вже зроблено». Ні, не зроблено. І ми тут – щоб хоч трохи це виправити»– каже Василь.
Зінаїда дивиться на складені тюки паперу й додає:
«У нас не велика справа. Але й не маленька. Просто тримаємо порядок на своєму клаптику міста і робимо те, що можемо. Бо інакше – хто?»