«Десь досягає небес кожна любов земна»: історія життя і сили Героя зі Славутича Пилипа "Cody"

Він любив музику й подорожі, сміявся щиро й жив відкрито. Пилип "Cody" Аверенков зі Славутича був людиною, яка не боялася робити по-своєму. Інженер за освітою, він легко змінював професії, освоював нові ремесла і завжди залишався собою, чесним, уважним, спраглим до знань. Учитель англійської для дорослих, бариста, гід у музеї цікавої науки, продавець туристичного спорядження, фермер у горах Туреччини, будівельник в Ізраїлі, а згодом військовий.

Його життя було як мандрівка, не завжди легка, але справжня. Він знаходив сенс у простих речах: у добрій розмові, у музиці, у світанках над сосновим лісом рідного Славутича. Коли почалося повномасштабне вторгнення, Пилип пішов служити добровольцем. У батальйоні "Вовки Да Вінчі" він став не лише воїном, а й другом, учителем і людиною, яку поважали за мудрість і спокій.

Ця історія не про війну і смерть, а про життя, яке мало сенс. Про людину, що вміла бачити світ у дрібницях, шукати добро в людях і залишати після себе тепло. Про того, хто вірив у любов, свободу й каву з правильним смаком.

Кава з іменем, що гріє серце

Пилип умів знаходити сенс у простому і так само вдумливо ставився до кави. Він цікавився не трендами, а ремеслом, уважно стежив за підходами світових фахівців, зокрема за Скоттом Рао, і багато експериментував із фільтром. Йому подобалося поєднувати зерна так, щоб смаки підтримували одне одного і ставали ціліснішими. Коли в Україні до фільтр блендів ставилися обережно, він продовжував тихо шукати свій баланс.

З цієї уважності народився напій з його ім’ям. Дружина Пилипа – Марина зібрала той характер смаку у Cody filter blend, який він любив у своїх ранкових ритуалах. Спробувати цю каву можна у славутицькій кав'ярні Title coffee на Героїв Дніпра, 2а, а також замовити на сайті Balmy. Виручені кошти скеровують на підтримку батальйону "Вовки Да Вінчі", у якому служив Пилип.

Марина, дружина Пилипа, і розповіла нам його історію. Історію справжнього воїна, мандрівника, люблячого чоловіка, друга і людини, що завжди обирала серцем.

Мить, що стала початком

Марина розповіла, що одна з їх перших зустрічей сталася на центральній площі Славутича і назавжди врізалася в пам’ять.

"Я йшла через нашу центральну площу, коли побачила височенну фігуру, що швидко наближалася. Здалеку створіння було схоже на пана Тумнуса, персонажа "Хронік Нарнії", який був фавном, а отже мав дуже незвичні ноги. Через секунду я зрозуміла: то був хлопець на важких металевих ходулях. Він сміявся та стрибав вище голів усіх людей, які із захватом дивилися на це диво. Хлопець розігнався та зробив сальто вперед, вправно приземлившись просто переді мною.

Це був Пилип. Через дванадцять років ми одружилися. Ще через рік він загинув у бою, захищаючи свою землю, сім’ю та народ від російських окупантів."

Пісня, що звучить і тепер

Марина згадує, що Пилип мав особливий музичний смак, глибокий і щирий. Він умів чути музику по-справжньому, відчувати її не лише в мелодії, а й у тиші між нотами.

"Пилип мав витончений музичний смак, починаючи від класики типу Вівальді та закінчуючи гуртом Курган і Агрегат. Він грав на гітарі Марка Сендмана та Зеппелін. Танцював під перські мотиви, дудук та джаз.

Останньою піснею, якою він зі мною поділився, була "То таке життя" Марини Крут. Зараз рядок цієї пісні написаний під його портретом на могилі: "Десь досягає небес кожна любов земна".

Сподіваюсь, він відчуває моє кохання, наскільки далеко не була б його душа".

Музика була провідником Пилипа у різні світи. Вона відкривала йому людей, культури, місця. Він пропускав усе крізь себе, як вітер перебирає піщинки.

"Якось Пилип писав, що йому було б цікаво поговорити з десятком великих музикантів, які давно померли. Сподіваюсь, тепер він має цю можливість".

Його ранок починався з кави

Марина усміхається, згадуючи, як виглядав ідеальний ранок Пилипа.

"Ідеальний ранок для мого чоловіка – це лінивий, але до деталей чіткий ритуал приготування кави. Пилип мав ваги, спеціальну воду та купу кавового приладдя, за допомогою яких він чаклував чи то експериментував, як істинний науковець, з різними смаками та відтінками напою.

Під улюблені пісні він пританцьовував на кухні та сьорбав черговий фільтр. Потім залюбки б прогулявся по парку чи лісу."

Його голос у мені: "Сила, дружина, сила!"

Марина розповіла, що іноді їй здається, ніби він поруч, просто тихіше, ніж раніше.

"Кожного разу, коли я сумніваюсь у собі, коли не впевнена, чи роблю правильно, чи йду вірною дорогою, у моїй голові звучить підбадьорюючий голос Пилипа, що каже, як він пишається мною та просить любити себе будь-якою.

Ця дрібниця – це сотні його повідомлень підтримки та віри в мене. Пилип встиг дати мені глибоке відчуття того, що я варта кохання та заслуговую на найкраще.

Це безцінний дар, який він старанно вкладав у мої долоні всі ці роки. Його слова. Я так за ними сумую."

Там, у горах Грузії...

Моментів, коли Марина бачила Пилипа справжнім, було безліч. Він ніколи не носив масок, не вмів обманювати і завжди залишався собою. Одну з найяскравіших історій вона згадує з їхньої подорожі автостопом у Грузії.

"Ми намагалися дістатися якомога вище. Дороги гіршали – невдовзі вони перетворилися на розмитий напрямок з камінням та калюж. Іноді хтось підвозив нас, але частіше ми йшли пішки.

Я нічого не знала про село, яке чекало нас наверху, – Шатілі. Пилип, звісно, вивчив все про місце заздалегідь. Розташоване на півночі Великого Кавказу, поблизу з Чечнею, селище налічувало близько 20 людей. Майже всі мали одне прізвище – Чінчараулі.

Але до всього цього були ще кілометри. Разом з їхнім пивом, більш схожим на тогорічний квас, жінками, що вечеряють у куточку подалі від "чоловічого" столу, моїми "брудними" ногами, якими я не могла ступати на їхню святу землю… до всього цього були кілометри.

Тому, завидівши когось, хто рухався швидше равлика, ми яро розмахували руками, аби тільки взяли з собою. Старий, потертий пікап з’явився саме в момент, коли я збиралася здатися богам Грузії, та й взагалі кожному, хто б помітив нас у тій глушині.

Пилип швиденько біжить до водія, гамарджобає та стисло викладає нашу історію. До моменту, коли я наближаюся до машини, вони вже сміються та мало не обіймаються.

"Туди!" – показує водій на кузов."Легко!" – весело кричить Пилип і тягне мене прямісінько до двох переляканих баранів, що смиренно лежать позаду авто.

Я чую, як тварини гучно видихають, щойно ми всідаємось поміж їхніх теплих боків. Машина плюється газами, а ми ледь втримуємось, щоб не вилетіти в гори на космічній швидкості. Барани пісяються на кожному повороті, тож наші рюкзаки щедро просочуються тим, що ми ще тиждень не зможемо відіпрати.

Ми сміємося, тримаємося одне за одного. Очі Пилипа палають. Я знаю цей нестямний погляд, він будить у мені глибинне, природне, справжнє. Я люблю його найбільше в цей момент. Я люблю його за легкість жити повно та до останнього. До останнього подиху."

Завжди по-своєму

Пилип ніколи не шукав легких шляхів і завжди робив так, як відчував серцем.

"Пилип завжди обирав серцем. Незважаючи на аналітичний склад розуму інженера атомних електростанцій, він прислухався до власних почуттів.

Він відправився у подорож світом автостопом практично без грошей. Це були екзотичні країни, де туристів майже не було, особливо таких, як він, бо Пилип швидко вивчав місцеві мови, звички та активно знайомився з людьми: чи то були бедуїни Йорданії, чи мільйонери Тель-Авіва. Я дуже хвилювалася за нього, але розуміла, що це була його мрія. Він заслуговував здійснити її.

Пилип приєднався до війська після місяців моїх вмовлянь не робити цього. Попри стан фізичного здоров’я та мою тривогу, він добровільно і незворотно змінив своє цивільне, тепле життя на захист народу України.

В армії всі бачили його потенціал у різних сферах: від НРК до кулеметів, від діловодства до керування ФПВ, але Пилип хотів у піхоту. Він був упевнений, що гарний інструктор, ким він прагнув стати, повинен уміти і на практиці знати все. Тож, перепробувавши багато посад, він зрештою став піхотинцем.

Усі знали, наскільки це небезпечна робота, але Пилип стояв на своєму. Він був дуже свідомим і стійким у своїх переконаннях та виборах. Ніхто не міг змінити його глибинної віри в правильне."

Там, де сосни говорять

А ще, Пилип нестримно любив славутицький ліс.

"Ліс був місцем його перших пригод: походів, босоногого бігу по шишках, гри на гітарі перед вогнищем, ночівель у наметі та першого поцілунку зі мною.

У дев’ятому класі Пилип вивихнув плече, роблячи сальто. Він тоді активно займався паркуром. Тож поки травмована рука приходила до ладу, почав бігати по лісу від Славутича до Мекшунівки. Пилип залишав кросівки в перших кущах за церквою, а далі біг туди й назад босим. Наші ліси соснові, тож я не знаю, як він витримував шишки та колючки.

Зараз його тіло покоїться недалеко від лісу. Сподіваюсь, сосновий шепіт дерев заколисує його, і йому нарешті спокійно.

У будь-якому випадку – у цьому весь він."

Коли закінчиться війна...

Марина згадує, що під час їхньої останньої розмови Пилип уперше за довгий час говорив про майбутнє впевнено.

"Під час нашої останньої розмови чоловік нарешті впевнено говорив про майбутнє. Ми мріяли купити хату в селі та відсвяткувати весілля на Чернігівщині, щойно він повернеться з війни.

Тож якби не росіяни, Пилип навчав би дітей грати в шахи, варив каву в майстерні та іноді катався б на серфі. Останнє було його дитячою мрією – бути вільним на хвилях, як Коді Маверік з мультфільму "Тримай хвилю".

Cody став його позивним."

Любов, яку не змогла забрати навіть смерть

Пилип і далі поруч – у її думках, у спогадах і у кожному рішенні, яке вона приймає.

"Пилип постійно зі мною, як моя внутрішня доросла частка, яка підтримує, повертає до важливих цінностей та загалом є компасом мого життя.

Він продовжує існувати через любов, яку я виражаю в проєктах на його честь: це виставки його фотографій з подорожей, що поєднуються з історіями про наші пригоди; його фільтр-кава, яку можна купити й водночас задонатити на військо; смішні рожеві шкарпетки з улюбленою цитатою, які теж можна придбати за донат – він любив поєднувати яскраві шкарпетки з мультикамом (військова форма); наліпки та листівки з його думками про життя, які він писав у своєму каналі, і зрештою книжка, яка, я вірю, напишеться.

У мені занадто багато любові, яку я тепер не можу йому віддати, тож продовжую виражати її через дії.

До речі, на фото – один з улюблених смаколиків Пилипа, штрудель у нашому "Колобку", який я попросила перейменувати на його честь."

[GALLERY-1581]

Ця історія про кохання. Про життя, яке мало сенс.  Про людину, що вміла залишати після себе світло.

Усі фото використані в статті з особистого архіву Пилипа Аверенкова та Марини Мотуз.

Коли триматимете в руках горнятко кави, згадайте Пилипа. Згадайте всіх, хто жив чесно, любив глибоко і захищав наше сьогодення. Пийте каву, живіть, донатьте, пам’ятайте.

Світлій пам’яті Пилипа Cody Аверенкова.

Виставка в Одесі