Сьогодні, 2 квітня, рівно рік, як Пилип загинув. Молодший сержант Збройних Сил України, доброволець, боєць із позивним "Коді", він служив у 59 окремій мотопіхотній бригаді, у 108 окремому механізованому батальйоні "Вовки Да Вінчі". Загинув під час виконання бойового завдання поблизу Надіївки на Донеччині. Посмертно йому присвоїли звання "Почесний громадянин міста Славутича" та нагородили орденом "За мужність" III ступеня.
У Славутичі його пам'ятають як воїна, мандрівника, вчителя, людину світла і руху. Але цього дня хочеться говорити не лише про втрату. Хочеться говорити про життя, яке виявилося таким сильним, що не закінчилося навіть після смерті.
Чи можна познайомитися з людиною вже після її смерті? Так, якщо її так бережно, чесно і з любов'ю продовжує відкривати іншим найближча людина. Саме так сталося зі мною: з Пилипом «Коді» Аверенковим мене познайомила його дружина Марина.
Тож цей текст не про смерть. І навіть не про втрату. Він про життя, якого вистачило б на кількох людей.
29 березня у Молодіжному просторі Славутича відбулася виставка пам'яті Пилипа «Коді» Аверенкова з промовистою назвою "Вдома мені не бути". Та насправді, саме в той день він таки був удома. У своїх фотографіях, зроблених у далеких поїздках. У кадрах документального фільму. У спогадах людей, які його знали. У каві "Коді". У солодкому "Пилиповому штруделі". У донатах для підрозділу, в якому він служив. У тому, як люди говорили про нього.
Виставку відкрила представниця Агенції регіонального розвитку Славутича Єлизавета Коваленко. Тепло про Пилипа згадувала славутичанка Людмила Любива. Але найглибше відчуття присутності принесла його дружина Марина. Вона досі говорить про нього як про людину в русі. Не застиглу в рамці. Не зведену до дати на меморіальній табличці. Не зменшену до болю.
І, мабуть, це головне, що сталося на цій виставці. Пилип не "історія про загиблого героя". Він людина, яка любила жити так сильно, що навіть після смерті продовжує знайомитися з новими людьми.
Людина, яка могла все
Про Пилипа легко сказати красиву фразу: він був багатогранним. Але це буде надто слабко. Правильніше сказати так: він прожив коротке життя, в якому вмістилося багато життів.
Фізик-ядерник. Інженер атомних електростанцій. Випускник Київського політехнічного інституту імені Ігоря Сікорського. Учитель англійської. Бариста. Будівельник. Водій. Діловод. Людина, яка лагодила техніку, вивчала мови, грала на гітарі, любила музику, могла говорити про граматику так, ніби це не правила, а пригода. Фермер у турецьких горах. Мандрівник, який їхав автостопом туди, куди інші не наважуються навіть будувати маршрут.
Марина говорить про нього дуже точно: він умів усе, але найперше він умів вчитися. Це, мабуть, і є та рідкісна риса, яка робить людину по-справжньому безмежною. За що б він не брався, він хотів докопатися до самої суті. Чи то атомна інженерія, чи англійська граматика, чи кава, чи нова мова в новій країні. Він не ковзав по поверхні. Він пірнав.
У цій звичці жити так глибоко і є відповідь на ще одну важливу тезу цього тексту: багато чи мало людей у світі, які встигають прожити стільки життів в одному? Дуже мало. Пилип встиг.
Він ішов туди, де цікаво
Ще задовго до великих мандрів у житті Пилипа була Чорнобильська зона. Разом із друзями він ішов туди, куди інших лякала сама думка ступити. Їх вабили закинуті місця, довгі переходи, відчуття порушеної межі й жива цікавість до невідомого. Саме ці юнацькі вилазки стали для нього першою справжньою пригодою і, можливо, першою репетицією того великого шляху, який потім повів його далеко за межі Славутича.
Його друзі згадують, що там, де звучало слово "пригода", майже завжди десь поруч був Пилип. І це не про легковажність. Це про сильне внутрішнє відчуття життя. Про здатність не проходити повз той самий "мішок із золотом", як він колись сказав про світ. Бо як можна пройти повз, якщо він стоїть просто перед тобою?
Пилип любив не просто їхати в нову країну, а вживатися в неї. Йому було цікаво, як говорять люди, чим вони живуть, що їдять, над чим жартують. Він міг працювати на фермі, жити дуже просто, хапати на слух нові слова і швидко ставати своїм навіть там, де був чужим. Марина згадувала, що тепер знаходить людей, у яких він колись ночував чи працював, і всі вони говорять про нього з теплом. Його справді добре пам'ятали.
Марина знайомить із Пилипом тих, хто не встиг
На виставці це відчувається особливо ясно. У тому, як Марина говорить про Пилипа, немає жесту прощання. Є любов, яка шукає для себе слова, дії і спосіб жити далі.
Вона не просто показує його фотографії. Вона ніби каже: подивіться, яким був його погляд. Подивіться, що він бачив. Ось так він дивився на гори, на дороги, на людей, на світ. Ось так він жив.
Вона не просто згадує. Вона діє. І в цьому дуже багато Пилипа. Бо її любов не завмирає в болю, а рухається далі. Вона перетворюється на виставки, листівки, проєкти, фільм, каву Cody filter blend, донати для "Вовків Да Вінчі", смішні рожеві шкарпетки.
На все те, що знову і знову допомагає говорити про нього. Знайомити з ним тих, хто не встиг зустріти Пилипа за життя, і повертати його тим, хто знав і любив.
У документальному фільмі про Пилипа, який показали на виставці, Марина говорить страшенно точну річ: у ній занадто багато любові, яку вона тепер не може віддати йому напряму, тож вона виражає її через дії. І це, мабуть, одна з найсильніших форм любові, які я бачила. Не та, що завмирає в горі. А та, що продовжує рух.
Тому тут дуже важливо сказати саме так: цей текст про дружину, а не про вдову. Бо слово "вдова" завжди ніби замикає людину в одній ролі, у втраті, у темряві. А Марина не людина, чию присутність у світі тепер пояснює лише втрата. Вона говорить про Пилипа, збирає його по світлинах, спогадах, речах, проєктах і робить його присутнім серед нас.
Він умів бути поруч
З розповідей друзів, побратимів, учнів, із фраз, що звучать у документальному фільмі, складається дуже цілісний Пилип. Людина, з якою було спокійніше. Людина, якій було цікаво все. Людина, яка могла пояснити складне простими словами. Людина, що вміла дружити, вчити, підтримувати.
Один із його учнів згадує, як уроки англійської поступово перетворювалися на довгі розмови про життя, новини, музику, інтереси. Пилип не просто викладав. Він розговорював, витягував із людини сміливість говорити, думати, не боятися помилок. Це рідкісний талант. Такий самий рідкісний, як уміння не тиснути своєю ерудицією, а ділитися нею легко.
Побратими згадують, що він хотів навчитися всього. Що прокидався рано, лягав пізно, постійно вчився, у всьому хотів розібратися, прагнув бути максимально корисним. Що міг лагодити, вивозити поранених, працювати з технікою, але все одно хотів іти в піхоту.
Що в мирному житті, що на війні Пилип не вмів бути формально. Якщо вже брався за щось, то занурювався повністю, вчився, розбирався, шукав сенс. Саме тому в кожній своїй ролі він був справжнім.
Виставка, де було багато світла
У Молодіжному просторі того дня було щемко. Але не темно. Це важлива різниця.
Люди розглядали фотографії з його подорожей, говорили між собою, слухали Марину, долучалися до збору, пили каву, їли "Пилипів штрудель". Потім була розмова з Дафною Сосновською, засновницею меморіального проєкту «Завдяки», та режисеркою документального фільму Софією Бугрій. А згодом і сам фільм, який відкривав Пилипа ще глибше.
Нижче можна переглянути документальний фільм про Пилипа «Коді» Аверенкова, який зняв меморіальний проєкт «Завдяки».
Там був його голос. Його жарти. Його друзі. Його рух. Його любов до кави, музики, навчання, пригод, людей. І було дуже відчутно одну просту річ: життя людини не закінчується там, де закінчується її земний час, якщо це життя встигло торкнутися багатьох.
Можливо, саме тому виставка не зводилася до пам'яті. Вона була про присутність. Про те, що Пилип і далі впливає. На рішення. На слова. На спосіб дивитися на світ. На здатність не зраджувати собі. На вміння любити без страху. На сміливість жити чесно.
І ще вона була про Славутич. Бо в таких історіях особливо видно, як місто не просто пам'ятає своїх людей, а несе їх далі. Не відпускає в забуття. Не дає їм стати лише портретом на стіні.
Світло, яке не вміщується в одну біографію
Пилип народився у Славутичі 21 січня 1994 року. Закінчив школу № 4. Вивчився на інженера атомних електростанцій. У березні 2024 року пішов добровольцем до війська. Це факти. Важливі. Але вони не можуть повністю вмістити людину, яка жила так широко.
Його справжня біографія значно більша за будь-яку офіційну довідку. Вона вміщується в запах фільтр-кави зранку. У гітарні струни. У вивчені слова чужими мовами. У дороги автостопом. У сосновий ліс Славутича. У любов до життя. У здатність бути для когось пригодою, опорою, учителем, другом, коханим чоловіком.
І, мабуть, саме тому після цієї виставки лишається не тільки біль. Лишається дуже сильне відчуття масштабу. Ніби перед тобою була людина, яка встигла прожити не одне, а багато життів. І в кожному була собою.
Наприкінці виставки Марина сказала фразу, в якій, здається, вмістився весь Пилип:
"Є вислів: нехай смерть зустріне тебе живим. Таким вона його і зустріла"
І, мабуть, точніше про нього вже не скажеш. Бо він справді жив так, як мало хто наважується: жадібно до світу, чесно до людей, вірно до себе.
Підтримати підрозділ в якому служив Пилип можна за посиланням.
Замовити каву Cody filter blend можна на сайті Balmy. Виручені кошти також скеровують на підтримку батальйону "Вовки Да Вінчі", у якому служив Пилип.
