Голодомор у пам’яті назавжди

У житті людства завжди були голодні роки. Але такого мору людей, як у 30-х роках ХХ століття, не мало би бути на території Радянського Союзу! У роки індустріалізації в Україні були різні засоби постачання продуктів харчування – залізничним, автомобільним чи річковим транспортом. Крім цього, були ліси, озера та річки, де можливо вбити тварин або зловити рибу для голодуючого населення.

У житті людства завжди були голодні роки. Але такого мору людей, як у 30-х роках ХХ століття, не мало би бути на території Радянського Союзу! У роки індустріалізації в Україні були різні засоби постачання продуктів харчування – залізничним, автомобільним чи річковим транспортом. Крім цього, були ліси, озера та річки, де можливо вбити тварин або зловити рибу для голодуючого населення. Влада мала змогу постачати харчі з інших регіонів СРСР, але цього не було зроблено. На жаль, це лихо обійшлося нам великими жертвами.
До 1932 року продуктів вистачало всім. Все залежало від керівництва населеного пункту.

Від автора:
– Коли я збирав інформацію стосовно Голодомору, в нашому регіоні були такі розповіді: в с. Гірманка, що поруч із залізничною станцією Жукотки, голова колгоспу дав доручення відкрити дві їдальні. Чим люди харчувалися і як – невідомо, але ніхто не помер від голоду, і навіть ті, хто прийшов до цього села.
Ще один приклад: в с. Товстий Ліс Чорнобильського району була школа, і її директор давав учню кожен день по п’ять карбованців для купівлі хліба для їдальні, а поруч було село, де люди вмирали від жахливого голоду. Показовий випадок розповіла моя теща Антоніна Арсенівна: «Жила я в дитинстві біля м. Коростень Житомирської області. Коли до хати прийшли члени продовольчого загону, все позабирали, а один з них ще й побачив на підвіконні скянку з квасолею, взяв його і висипав вміст у свою кишеню, а в матері з батьком було ж дев’ятеро дітей…».

Були й кліматичні умови для голоду: засуха в деяких районах південно-східної України. Голод був не тільки в Україні, але й на Північному Кавказі та Середньому Поволжжі.

Від автора:
– Моя мати Апполінарія Тимофіївна (жила в Марийської АРСР, яка знаходилась на Поволжжі) з моєї бабусею Наталією Петрівною ходили старцювати аж у Кіровську область. Коли я питав, у чому причина голоду, відповідь була такою: «Не було ані хліба, ані картоплі». Хоча у селі був колгосп…
Багато є спогадів про Голодомор, які зібрані працівниками музею, але оці ось згадки на шпальтах газет надруковані не були.

Олександр Костянтинович АНДРІЄНКО (1927 р. н., родом із с. Захарівка Ново-Українського р-ну Кіровоградської обл.):
– Дитинство пам’ятаю добре. Коли мати кликала до столу, я бачив і не розумів, чому на столі було так мало їжі, і до того ж постійно хотілося їсти. Одного разу мати сказала мені: «Піди, синку, на поле і пошукай колосків, а ввечері я зварю юшки». І я з друзями пішов на поле, на якому нещодавно колгоспники вже зібрали врожай. Знайдені колоски клав за пазуху. У цей час, як на гріх, проїжджала голова колгоспу на бричці (двоколісний віз. – прим. Є. А.), вона жила з нами по сусідству. Зупинилась біля нас і звеліла повикидати колоски. Я відповів, що не викину, бо мама хоче ввечері зварити юшки. Всі діти почали розбігатися в різні боки, а голова колгоспу намагалася нас наздогнати. Вона наздогнала мене, вдарила батогом, але я все ж таки колоски не викинув, приніс їх до хати. Можливо, ці колоски, які я назбирав, і врятували життя мені та матусі.
Пригадую також, що ми їли листя вишень, слив, інших дерев. Неймовірно смачно було їсти квіт акації. Навіть і зараз пам’ятаю цей дивовижний смак. Коли мені було три роки, батько розлучився з мамою. Він жив і працював у сусідньому селі бригадиром тракторної бригади. Тато, мабуть, чув про голод у нашому селі тому і вирішив взяти мене до себе жити. У цьому селі голоду майже не було, тож завдяки цьому я й залишився живий.
У 1945 році я був уже в лавах Червоної Армії. За добре виконання військової служби командир частини дав мені відпустку. Коли я приїхав у рідне село, мати покликала односельчан на вечерю. Прийшла і колишня голова колгоспу. Тож я нагадав їй про випадок на ізжатому полі й запитав, чому вона мене била. Вона відповіла: «Нам наказували не дозволяти людям збирати колоски». Я на неї зла не тримав, але в пам’яті назавжди залишились оті зібрані зернятка…

Борис Рафаїлович КИТАЙГОРОДСЬКИЙ (1924 р. н.):
– Жили ми на околиці міста Умань. Сім’я складалась із шести чоловік. Батько працював кравцем на фабриці, мати була домогосподаркою.
Гуляючи по місту з друзями, я бачив у міському парку чоловіків і жінок, що якось неприродно лежали на лавах, а деякі й на землі. Біля них лежали порожні сумки з домотканої тканини. Незрозуміло було, чи то вони спали, чи то вже були мертвими… Я часто з матусею ходив на базар, де ми купували продукти харчування. Вона говорила мені, що харчі коштують дуже дорого. Пам’ятаю, як одного разу пішов з матір’ю на ринок. У продавця ми купили картоплі, квасолі та цибулі, і замість грошей мати віддала весільне кільце з руки. Я спитав, чому так, а вона відповіла, що кільце маленьке стало. Вона не хотіла говорити правду, а я тоді не розумів, що в родині немає грошей. Увечері, коли батько прийшов з роботи, він сварився з мамою за те, що та віддала обручку без його згоди.
В дитинстві я ходив до церкви, де отримував подаяння, з друзями сидів біля магазину, інколи щось давали. Одного разу дали декілька пряників. Від такого подарунка я швидко побіг до дому, щоб поділитися з братами і сестрами. Влітку ходив у колгосп, допомагав збирати врожай, за це отримував яблука. Мати вдома готувала з них снідання.
Буле й таке: чоловіки у формених кашкетах під’їжджали на підводах до будинків, де жили заможні люди. Що саме вони виносили і вантажили на підводу, я не бачив, тому що нас проганяли, говорили: «Ідіть на річку купатися». Були й добрі люди, сусіди, які підгодовували членів нашої сім’ї: хто давав трохи картоплі, а хто – шматок сала. Зараз я думаю: чому було голодне дитинство? Через відсутність продуктів у магазинах чи спекотне літо? Але через деякий час стало жити краще.
Євген АЛІМОВ,
директор краєзнавчого музею
м. Славутича і Чорнобильської АЕС