Всі почуті в дитинстві фрази від батьків, здавалися нам нормою, але коли подорослішали, деякі слова можно поставити під сумнів. І що найнеприємніше, навіть усвідомлюючи, що ці установки несправедливі, неправильні, часто ми продовжуємо їх дотримуватися і тим самим отруюємо собі життя. Ми провели невелике самостійне дослідження...
Всі почуті в дитинстві фрази від батьків, здавалися нам нормою, але коли подорослішали, деякі слова можно поставити під сумнів. І що найнеприємніше, навіть усвідомлюючи, що ці установки несправедливі, неправильні, часто ми продовжуємо їх дотримуватися і тим самим отруюємо собі життя.
Ми провели невелике самостійне дослідження і з’ясували, які принципи, прищеплені батьками, найчастіше непомітно впливають на нашу поведінку навіть у дорослому житті.
«Ти ж дівчинка» / «Ти ж хлопчик»
«Не лазь по деревах, ти ж дівчинка!», «Хлопчики не плачуть», – говорили нам в дитинстві батьки, з юних років привчаючи нас до гендерних обмежень. Дівчинка не може гратися машинками, хлопчикові соромно цікавитися ляльками. У школі дівчатка йшли на урок домоводства – шити, варити і в’язати. Хлопчики в цей час майстрували табурети.
У сучасних школах, до речі, до цих пір є такий поділ – ніби хлопчикові в житті вміння збирати табурети важливіше, ніж здатність приготувати обід, а дівчинці ні разу в житті не доведеться взяти в руки молоток. Можна тільки здогадуватися, скільки вже дорослих дівчаток і хлопчиків нещасливі, займаючись не своєю справою.
«Старших потрібно поважати»
Напевно, кожен з нас в дитинстві стикався з дорослими, які, м’яко кажучи, не гідні поваги. Можливо, це літня сусідка, яка любить “шкодити”, або, наприклад, далекий родич, який обожнює читати нотації. Будучи дітьми, ми не хотіли контактувати з такими людьми: навмисне не віталися, зухвало відповідали на їх причіпки. У відповідь на це дорослі говорили нам знамениту сакральну фразу: «Старших треба поважати!»
Стривайте-но, а за що? Адже «старший» не означає «хороший, розумний, добрий, сміливий, великодушний». Нас вчили пасувати перед старшими, прибираючи подалі свою гордість і почуття власної гідності, хоча набагато правильніше було б, наприклад, сказати: «Я розумію, що тітка Клава тобі не подобається, але вона наша сусідка. Необов’язково її поважати, потрібно просто бути ввічливим».
«Немає чого витрачати час на розваги»
Таку установку прищеплювали більшою мірою дівчаткам. Чомусь попереднє покоління вважало, що жінка, яка витрачає час на себе, гідна осуду. Видалася вільна хвилинка – займися домашніми справами, поїдь на дачу, зв’яжи шкарпетки… Цьому нас вчили мами і бабусі на власному прикладі.
І зараз багато жінок все ще відчувають докори сумління, коли проводять час з подругами або займаються іншою приємною справою поза домом і сім’єю.
«Будь як усі»
Боязнь виділятися можна вважати спадщиною радянського колективізму і сталінських чисток: адже першими потрапляли «під роздачу» найбільш яскраві та неординарні. Тому жодних екстравагантних зачісок, одягу, який привертає увагу, нестандартних захоплень і оригінальних думок бути не повинно. А то раптом… Що раптом? А то.
Страх, що дитина з синім волоссям, якщо вона до того ж захоплюється горловими співами або дресируванням акваріумних рибок, не зможе стати «повноцінним» членом колективу, що її засміють ровесники а вчителі будуть ставитися упереджено, у деяких батьків є і зараз.
«Не залишай силу на тарілці»
Суворі післявоєнні роки привчили наших бабусь і дідусів дуже трепетно ставитися до їжі. Крім того, зважаючи на відсутність холодильників передбачалося, що все приготоване потрібно з’їсти відразу: інакше зіпсується.
Коли росло покоління тих, кому зараз 30-40 років, голодні роки вже пройшли, а холодильники були в кожній родині. Однак багатьох з нас не випускали з-за столу, поки тарілка не буде чистою. І неважливо, що ми вже наїлися, що саме в цей момент немає апетиту або що ми не любимо, наприклад, буряк. Так нас привчали ігнорувати сигнали організму про насичення і прищеплювали шкідливі харчові звички, через які ми тепер їмо, бо «треба доїсти, щоб не пропадало», і марно намагаємося зігнати зайві кілограми в спортзалі. І, що ще гірше, вимагаємо чистих тарілок вже від власних дітей.
«Малий ще свою думку мати»
Батьки радянського гарту не заохочували дітей, коли вони в колі дорослих висловлювали свою думку або навіть просто брали участь в бесіді. Дітям говорили: «Без сопливих обійдемося!», Даючи зрозуміти, що їхня думка нікому не цікаво. Чи замислювалися дорослі, як це прикро і принизливо і якими можуть бути наслідки?
Адже якщо ти не можеш висловитися навіть в колі найближчих людей, то що вже говорити про сторонніх?
«Виростеш – зрозумієш»
Це улюблена відмазка радянських батьків, коли дитина ставить питання невчасно або торкається незручних тем, запитуючи, наприклад, звідки беруться діти або чому дорослі п’ють вино, якщо воно шкідливе. Навіщо пояснювати, якщо можна просто сказати «Виростеш – зрозумієш»?
Допитливі діти намагалися знайти відповідь самостійно і часом отримували абсолютно дивовижні відомості від своїх ровесників. Інші просто переставали ставити питання: який сенс чимось цікавитися, якщо відповіді все одно не отримаєш?
“Де народився там і згодився”
Тримати дитину ближче до себе, не беручи до уваги її прагнення та мрії, – ще одна поширена риса радянських батьків. Багатьом дітям буквально втовкмачували в голови, що не потрібно нікуди їхати, лякали складнощами життя далеко від батьків, і взагалі «Кому ти там потрібен?» І «Чим тобі вдома погано?»
Можливо, позначилися роки життя за «залізною завісою» – люди в СРСР в цілому були менш мобільні. Що стосується студентів, то зараз у великих містах іногородніх студентів в 1,5-2 рази більше, ніж 20 років тому. Але все ж більшість батьків поки вважають за краще вибирати для дитини гірший вуз, але той, який розташовується неподалік.
«Будеш погано вчитися – підеш у двірники»
Іноді від нас вимагали хороших оцінок навіть всупереч здоровому глузду. Метою ставали п’ятірки, а не знання. Багато дітей були відмінниками не тому, що їм подобалося вчитися, а тому, що за четвірки їх карали. Нас привчали думати, що золота медаль – це запорука успіху в житті. Ті ж, хто вчився на трійки і двійки, нібито були приречені стати невдахами.
Але в дорослому житті все вийшло не так. Для побудови успішної кар’єри відмінні оцінки виявилися далеко не найбільш необхідною умовою. До 30 років багато з нас з подивом виявили, що вічний трієчник Петров володіє власним бізнесом, а відмінниця Іванова лікується від неврозу і працює за гроші «на дядю».
Це не означає, що не потрібно привчати дітей до старанності і применшувати значення хорошої освіти. Але ставити на чільне місце оцінки як мінімум недалекоглядно.
«Займатися треба не тим, чим хочеться, а тим, за що платять»
«Робота повинна приносити гроші, а не задоволення», – говорили батьки і відправляли дітей отримувати «нормальну» (на їхню думку) спеціальність, а не займатися пустощами. Пустощами вважалася практично будь-яка творча професія – художник, дизайнер, музикант, актор, хореограф, сценарист.
Краще, на їхню думку, було закінчити навчання на юриста або інженера, а далі або стати посереднім фахівцем, який ненавидить свою роботу, або ні дня за отриманою спеціальністю не пропрацювати, шкодуючи про втрачені 5 років в інституті.
На жаль, таке грубе порушення кордонів змінює виховні патерни людей, і часто, самі того не помічаючи, ми починаємо говорити власним дітям: «Навіщо тобі в художку? Іди краще на шахи, це розвиває логіку».
«За тобою боржок!»
Напевно, всі ми, навіть якщо самі з цим не стикалися, то вже точно чули про таких батьків, які люблять розповідати своїм дітям, як багато вони в них вклали і чим пожертвували, натякаючи або кажучи прямим текстом, що дитина тепер їх довічний боржник. Коли ця дитина підростає, то розплачуватися їй доводиться сповна.
Вона повинна бути готовою в будь-який час, незважаючи на власні плани, везти батьків на дачу, щодня вислуховувати зміст маминих віщих снів, не кажучи вже про матеріальну допомогу. При цьому така дитина ще й відчуває почуття провини за те, що виявилася недостатньо хорошою і не виправдала принесених жертв.
Напевно і ви, особливо якщо ви росли в СРСР, стикалися в дитинстві з чимось схожим. Мета цієї статті – не згадати старі образи, нанесені близькими людьми, а задуматися, чи не повторюємо ми помилки попередніх поколінь?
Джерело
