Славутичанки, які відчули пекло російської окупації

З перших днів повномасштабного вторгнення російської армії в Україну, Чернігівщина зазнала шалених обстрілів і руйнувань. Мешканці Славутича всіляко намагалися надавати допомогу бійцям, що тримали лінію фронту. Серед добровольців, які погодилися відвезти на власній автівці найнеобхідніше захисникам на позицію, були дві відважні славутичанки Світлана і Лілія.

Відвезти важливий вантаж захисникам на позиції.

Хочеться відчувати себе корисною в цій справі, допомогти. Не чекати ж сидячи на дивані. Ми вирішили хоч якусь допомогу надати. Тому за першої потреби погодилися поїхати. Виїхали 27 лютого, - розповідає Ліля.

За попередньою домовленістю, дівчат повинні були зустріти біля М.Коцюбинського і супроводжувати до пункту призначення. Довезти пакунки потрібно було в с.Красне. На той момент міст було вже зруйновано, і їхати треба було по тоді ще не знайомій дорозі через Гончарівське.

Але щось пішло не так, і їх не зустріли. Дівчата довго блукали незнайомими дорогами. Вказівники вже були прибрані. І, нарешті, вони дістались населеного пункту, де їм пояснили, як можна дістатися до с.Красного.

Як потрапили в Ягідне.

Десь за 3-4 км від с.Ягідне, ми попали під обстріл. Три снаряди прилетіло до нас.

Справа вогонь і чорний дим, автівку гойдає. Ми злякались. Я почала голосно молитись. Світлана щодуху, вчепившись в кермо, на всій швидкості газувала. Тут наступний, другий, снаряд падає майже поряд. Третій, думали, в нас поцілить. Але він упав подалі. Так ми дісталися до Ягідного.

Там волонтери для бійців збирали допомогу. Забрали і наш вантаж, і все разом відвезли на позицію. Десь поблизу були позиції.

Наша автівка була пошкоджена, виїхати додому так і не вдалось. Віктор Одиниця допоміг знайти для нас людей, які нас забрали до себе.

Фото: Віктор Одиниця

Читайте також: «Серед майже 400-сот ув'язнених у підвалі школи було дві жінки-славутичанки, - Віктор Одиниця

Через постійні обстріли, місцеві жителі перебрались жити в підвали та льохи. У підвальному приміщенні Валерія, де знаходилась і його родина, переховувалось 11 людей. Ліля з великою вдячністю згадує гостинність родини і доброзичливе ставлення до них.

3-го березня у село ввійшли окупанти. Густо обстрілюючи територію, вони проїхали по всіх вулицях Ягідного.

Здавлося, що ці постріли тривали вічність

4-го числа вони почали вриватись до нас в підвал. Кричали, що прийшли нас рятувать від клоуна та бендерівців. Казали, що кинуть гранату. Валерій попросив не стріляти, сказав, що тут жінки і діти, що ми відкриємо і вийдемо, тільки не стріляйте.

Ми вийшли, вони перевірили, скільки людей в підвалі. Вони так вряд стали з автоматами і дозволяли по-одному сходити в туалет.

Потім відібрали у нас телефони. Повернули уже без карток.

Наступного дня вони знову прийшли. Грубо, погрожуючи, вивели всіх по-черзі і стали оглядати. Чоловіків, Валерія і Романа, що були з нами в підвалі, роздягли, перевіряли до трусів і носків. І нас також перевіряли.

Потому поставили нас усіх до стінки. Я запитала: «Ви нас розстріляєте?» Вони відповіли: «Да». Я думала, що це наш останній вихід на вулицю.

В шкільному підвалі: діти, інваліди, старенькі

5-го березня всіх відправили до школи, часу на збір речей не дали. Зігнали все село. У підвалі школи, де колись бла спортивна зала, знаходилась 71 дитина, найменшій -1,5 місяці.

Нас було в школі десь 350 осіб. В нашій кімнаті було приблизно 150. Це був шкільний підвал, колишня спортивна зала з роздягальнями. В роздягальнях, коридорах теж розмістились люди. У нас був генератор, і ми інколи могли вмикати світло. Спали сидячи. Серед присутніх також були люди з інвалідністю. Вони, звичайно лежали. Там були діти, 71 дитина. Їх клали на стіл чи якусь ковдру. А решта - сиділи, стояли.

Я чотири ночі спала сидячи. Потім по черзі мінялись зі Світланою: одна спала на двох стільцях, зігнувши ноги, а інша - під ними. Ноги діти було нікуди. Якщо хочеш розпрямити, треба стояти.

Найтяжче було стареньким. Їм не вистачало кисню. На 4-5 день вони страждали від задухи, кричали в ночі, божеволіли і помирали

Як ховали померлих.

Якщо людина помирала вночі, потрібно було дочекатися, коли нам відкриють двері. Нас весь час зачиняли, двері відкривали коли їм заманеться.

Якщо нема настрою, вони могли не відкривати добу-півтори.

Помер чоловік - наказують його рідним забрати ще кілька трупів і поховати. Ідіть, а то вас розстріляєм!

Вони повезли на возику трупи ховати, проїзджають повз росіяни через дві хвилини починається обстріл, автоматна черга. Той, хто встиг стрибнути в яму до покійників, урятувався. Дівчинку і їі батька поранили - привезли знов на возику у підвал. Так, першу допомогу їм надали і зашили. Але травма залишилась на все життя!

В одній могилі ховали по декілька померлих.

Серед присутніх були новонароджені.

Маленькій дитині був лише 21 день від народження. Дитині не вистачало кисню, і мати просила військових дозволити їй підійти ближче до дверей, адже дитина задихається. Їй відповіли: «Если ребенок задыхается – пусть задыхается, они ничего открывать не будут!

Ставлення до хворих.

В підвалі були й онкохворі люди. Вони не встигли взяти з собою неохідні ліки. Часу на збори не давали. Просили дозволити їм сходити додому за ліками, надати супроводжуючого. Солдати відповідали: «Тяжело? Иди вешайся - будет легче!

Серед окупантів були росіяни і буряти. Вони були окремо. П'яні буряти вимагали жінок. Але люди їх заговорювали, розпитували про дім, сім'ю, і вони просто засинали.

Найвинахідливішим щодо знущань був військовий з позивним «Кльон». Якщо зверталися до солдатів з проханням, він вигадував найпринизливіші вимоги. Наприклад, роздавав усім листи з гімном росії. Заставляв вчити і співати. Коли голодним дітям кидали свої «сухпайки», як цуценятам, то потім сміялись і знімали на телефони, як діти збирали їжу.

Супровід обстрілами.

Коли нас випускали на вулицю з підвалу, діти завжди стояли поряд з дверима. Вони боялися пройти далі, тому що нас постійно обстрілювали.

Якщо взяти весь час, а це майже місяць в окупації, то з цих днів лише два в загальному було тихо. Вони постійно стріляли.

            Туалет

Ми не могли по нормальному ходити в туалет. Випускали не надовго. І не щодня. На 350 чоловік було 4 відра. Не завжди дозволяли навіть ці відра виносити. Були такі люди з інвалідністю, лежачі, вони ходили під себе.

            Про їжу.

Нам дозволили біля підвалу зробити польову кухню. Наші почали готувати з того, що встигли з собою прихопити: картопля, крупи. Коли ми готували, всі ставали в чергу, щоб отримати їжу. Коли починався обстріл, голодні люди забігали в підвал, не встигали поїсти. Хто не встиг - того поранило. Поранило жінку, 12-літнього хлопчика. Вони не встигли сховатись, тому що крайніми стояли в черзі.

Страшно дуже. Діти боялися ходити в туалет, навіть коли ми звали їх з собою: «Я боюсь туди виходити. Там стріляють…»  Вони дуже боялися виходити на вулицю. Дуже.

Коли прийшли наші захисники.

Окупанти залишили Ягідне десь 30-го березня. Того дня були сильні обстріли. Чоловіки підійшли до дверей і подивились в щілину через дзеркальце. Зрозуміли, що рашистів уже нема. Тоді вибили двері, так як російські військові нас залишили зачиненими у цьому підвалі. Страшно було залишати підвал, боялися, що окупанти повернуться. Чоловіки всю ніч чергували.

Наші повернулися уже 31-го. Діти погодились вийти на вулицю, коли побачили жовто-блакитний прапор. Нашій радості не було меж! Українські захисники обстежили місцевість на наявність вибухонебезпечних предметів, і тільки тоді дозволили піти по домівках.

Що я відчуваю зараз?

Я всього боюсь. Я боюсь виходити на вулицю, я боюсь лягати спати. У мене таке відчуття, що вони знову увійдуть.

Люди, що залишились в Ягідному, там у багатьох розтрощені та зруйновані будинки. У людей забрали все, навіть дитячі труси, жіночу білизну. Вони забрали все. А те, що не змогли забрати, знищили.

Що б я хотіла сказати російським матерям, дружинам, дочкам, сестрам?

Я все ж таки хочу, щоб до них прийшла свідомість, розум, здоровий глузд. У них теж є діти, які щасливими ходять до дитсадка, на дитячі майданчики,  в парк. Я хочу, щоб до них дійшло, що це не гра! Це не українськи військові вбивають нас! Нас розстрілюють російські солдати, які приїхали нас звільняти!  Від чого, від кого??? Я хочу, щоб мене почули! Ми теж хочемо жити, радіти життю! Нам не потрібна ця війна! Зупиніться!

Голос Лілі тремтів. Вона говорила швидко, інколи запинаючись. Здавалося, що дівчина проговрює все так, щоб швидше забути це страхіття, пекло російської окупації, яке агресори називають "асвобождєнієм".

Війна ще не закінчилась. Сьогодні в Україні нема жодного безпечного місця, куди гарантовано не прилетить «російський подарунок». Ворог нещадно убиває українців, нищить нашу інфраструктуру, грабує, гвалтує, знущається, ненавидить. Ми маємо бути згуртуваними і підтримувати тих, кому зараз найтяжче. Тих, хто сьогодні відчуває всі прояви зневаги від російського «освобождєнія» і переживає такий самий страх, який відчули наші славутичанки Ліля і Світлана. Адже разом – ми сила. Разом – переможемо. Україна переможе.

Олександра ЛАТИШЕВА

Читайте також: Лавров назвав фейком концтабір у Ягідному, який там влаштували рашисти

Фото з мережі