Світ має знати правду про те, що відбувалося в Чернігові. Це, як ніхто розуміють майстри слова. Чернігівська відеоблогерка та журналістка зі Славутичу Людмила Богун зустрілась лицем до лиця з війною. Вона пережила блокаду Чернігова і змогла виїхати. Попри страх та тяжкі спогади пані Людмила все ж змогла взяти себе у руки та подарувати світу свій фільм «Блокадний Чернігів. Сповідь тієї, котра вижила», прем’єра якого відбулась у Швейцарії. В інтерв’ю Людмила Богун поділилася з нами своєю історією створення фільму.
Світ має знати правду про те, що відбувалося в Чернігові. Це, як ніхто розуміють майстри слова. Чернігівська відеоблогерка та журналістка зі Славутичу Людмила Богун зустрілась лицем до лиця з війною. Вона пережила блокаду Чернігова і змогла виїхати. Попри страх та тяжкі спогади пані Людмила все ж змогла взяти себе у руки та подарувати світу свій фільм «Блокадний Чернігів. Сповідь тієї, котра вижила», прем’єра якого відбулась у Швейцарії. В інтерв’ю Людмила Богун поділилася з нами своєю історією створення фільму.
Якою була реакція людей під час перегляду фільму? Чи вдалося їм відчути Ваші переживання?
- Нещодавно була прем’єра мого фільму «Блокадний Чернігів. Сповідь тієї, котра вижила» про блокаду Чернігова у Швейцарії. Мене здивувала реакція людей, те, що для них війна це щось далеке. Коли людину це не стосується особисто, то вона не розуміє і не відчуває. Так, вони знають інформацію, вони нам співчувають та допомагають, але поки ти сам це не відчув, то воно далеко. А тут ми побачили емоції, я показала хронологію подій в Чернігові з 24 лютого і свої емоції, те, що я переживала. І не випадково організатори цього заходу поставили у залі серветки. Тому що всі плакали: і молоді хлопці, і літні люди. Коли закінчився фільм, вони нічого сказати не змогли поки не прийшли до тями. Також під час прем’єри я розповіла про місто Чернігів, в якому я живу, та про Славутич, в якому я працюю, і про те, що сталось з містом після війни, показала кадри тієї розрухи, яка в нас є.
Хто допомагав Вам у створенні фільму? Якою була мотивація?
- Ми показали три рази цей фільм. Мене дивують місцеві люди. Вони самі запропонували це зробити, вони зробили чат, самі зробили реєстрацію. Вони розпочали розповідати своїм знайомим, і в мене тепер на 12 жовтня запланована прем’єра в іншому місті, а потім іще у одному. Я не проти це показувати, щоб донести до людей цю інформацію, щоб вони це відчули. Тому я готова витрачати свій час на те, щоб донести цю правду до людей. Єдине, що я ніколи не вчила німецьку мову, і мені це ще дається тяжко. Я не можу вести такі покази сама, тому залежу від перекладача.
Чи виникали якісь труднощі? Вистачало обладнання для монтажу?
- Коли ми евакуйовувалась з Чернігова, то у нас із двома дітьми було лише по маленькому рюкзаку найнеобхідніших речей. Тому, коли я приїхала, виникло запитання про обладнання, на якому я можу монтувати фільми. І мені мій родич оплатив покупку ноутбука, на якому я зараз працюю. Один знайомий з Канади, якого я ніколи не бачила, збирає зараз донати на техніку для зйомок. Також люди, які приходили на прем’єру, а вона була безкоштовна, пропонували допомогу.
Тобто Ви самостійно були і продюсером, і режисером, і оператором? Як вдається поєднувати все це?
- Це доля блогера. Людина, яка обирає цю професію, розуміє, що вона сама собі автор, сама кореспондент, монтажер і т. д. Так, сама. І я до цього нічого не знала, сама знаходила інформацію в інтернеті, по піщинкам.
Де Ви брали натхнення, аби не опустити руки? Що допомагає?
- Дуже важко зараз із натхненням. Бо після того, як я виїхала, довгий час була у стані шоку, коли мені хотілося увесь час лежати на дивані і плакати. При тому, я ні спати не могла, ні робити нічого не могла. Потім сильно захворіла. Мої підписники думали, що мене і в живих уже нема. Я довго не виходила на зв'язок, ні з ким не спілкувалася. Але потім в мені прокинулося якесь почуття обов’язку. Я зрозуміла, що вже пройшло достатньо часу після того, як звільнили Чернігів і я маю розказати світові правду. Цей фільм дався мені вкрай важко. Зазвичай, ролик я можу зробити за два-три дні, а тут у мене пішло майже два місяці. Я тільки починаю щось казати, і починаються сльози та істерика. І так довго я себе змушувала. Я вдячна Швейцарії за психологічну допомогу. Вони побачили, у якому я стані, і запропонували допомогу. Зі мною зараз працює психолог. І я розумію, що твій канал – це твій ресурс, який наближає нас до перемоги. І це дійсно допомагає.
А чи виникали труднощі при зборі матеріалу у блокадному Чернігові?
- Я зіткнулась із багатьма труднощами, доки збирала матеріал. У той час усі були дуже напружені, шукали шпигунів. Варто було тільки дістати телефон, коли одразу ж налітала купа бабусь і дідусів, викликали поліцію і починали обзиватися. Це не кажучи вже про камеру. Ось наприклад, коли після вибуху на стадіоні Гагаріна я пішла це все знімати, аби зробити дійсно унікальні кадри, мене спіймало СБУ, почали допитувати. Це була досить неприємна процедура. Якось дізналися, що я народилась у Білорусії, у тому містечку, яке зараз обстрілює наші будинки. Дякуючи богу, усе вияснили, хто я така і чим тут займаюся. Я розумію, що для нас усіх це було вперше, як для військових, так і для журналістів. Все робилось находу. Я багато разів намагалась якось зареєструватися, аби мені дали спеціальну форму, щоб видно було, що я преса і маю дозвіл знімати. Але ніхто на той момент не розумів, хто за це відповідає. Тому ось так це все робилося, нишком збирався матеріал для історії.
Що б ви побажали чернігівцям та всім журналістам, які працюють під час війни?
- Найголовніше зараз, доки йде війна, всім об’єднатися, відкинути всі непорозуміння. Бо інформаційну війну також ніхто не відміняв. Потрібно казати правду, бо потім все усе одно розкриється і обернеться проти тебе. Варто казати правду і одночасно з цією правдою наближати нас до перемоги.