Михайло Шинкаренко - донедавна активний депутат міської ради, трохи раніше заступник міського голови Славутича і навіть кандидат на посаду мера міста. А сьогодні це військовослужбовець, захисник, боєць ЗСУ, командир розвідгрупи, який лише на кілька днів приїхав з передової до рідного міста разом зі своїми побратимами-славутичанами. Він був у числі тих, хто першим долучився до тероборони і потому у бою захищав своє місто від російських окупантів. Йому є що згадати і є про що розповісти.
Михайло Шинкаренко - донедавна активний депутат міської ради, трохи раніше заступник міського голови Славутича і навіть кандидат на посаду мера міста. А сьогодні це військовослужбовець, захисник, боєць ЗСУ, командир розвідгрупи, який лише на кілька днів приїхав з передової до рідного міста разом зі своїми побратимами-славутичанами. Він був у числі тих, хто першим долучився до тероборони і потому у бою захищав своє місто від російських окупантів. Йому є що згадати і є про що розповісти.
Михайле Борисовичу, війна змінила всіх нас без вийнятку. А як війна вплинула на вас, чи вважали, взагалі, що вона буде повномасштабною?
Я до останнього не вірив, що вона буде саме повномасштабна. Тобто усі ті погрози, які відбувались, я вважав, що це провокація, навіть заспокоював свою дружину. Ну, зайдуть вони на тиждень-два, потім будуть якісь перемовини. Я навіть не розраховував, що буде повноцінний заход, лише якась провокація.
А коли 24-го почалась війна, і мені подзвонили, і сказали, що в Чорнобилі вона вже серйозна іде, і вже Київ бомблять, і ракетні удари наносять, і вже артилерія працює, то я зрозумів, що реально війна почалася. І почалась вона не з провокації, а повноцінна.
24-го я був у військоматі, на той час, ще до отримання зброї, ми з групою людей взяли під охорону об’єкти критичної інфраструктури. Бо розуміли, що якщо будуть заходити якісь ДРГ в Славутич, то перше, що буде це об’єкти інфраструктури, підстанції електричні, котельні, водоканал для того, щоб порушити життєдіяльність міста. Ми тоді ще без зброї - хто з травматами, хто з мисливською зброєю, взяли під охорону об’єкти, і ввечері, коли вже привезли зброю і формувалась рота охорони, тоді ми вже розподілились по взводах, по підрозділах.
За яких обставина побачили російські війська, техніку? Яке було перше враження?
Так трапилось, що буквально десь через тиждень-півтора після початку повномасштабної агресії, сформувався розвід-взвод, який тут працював навколо Славутича, спостерігали рух колон ворога в селах Левковичі, Кувечичі, Жукотки, передавали цю інформацію у Чернігів, щоб наносились вогневі враження по ворожих силах.
Все це відбувалося на власні очі, все це переміщення і не укладалось навіть в голову, як таке можливо. До кінця все одно не сприймалось, поки не бачив там 50-100-150 одиниць ворожої техніки, яка рухалась по шляхах, не було розуміння, як ми з цим будемо справлятись. Славутич в такому замкнутому просторі знаходиться, ми не бачили цих військ, які є, не бачили своєї армії. Славутич неначе опинився напризволяще в цьому випадку, був залишений.
Та охорона, що там була, це 160 людей з автоматами, з двома магазинами, без важкого озброєння і більшість з них взагалі не мала досвіду, і не всі розуміли, як той автомат стріляє. Тримались на ентузіазмі, на патріотизмі, на бажанні захистити свої домівки, своє місто, свої родини. Вони взяли зброю і пішли на цю війну. Ми, з моїм підрозділом, на власні очі бачили, яка навала відбувається, як тримається той Чернігів, не розуміли. Але все одно воно проходило якось краями, безпосередньо таких відкритих бойових дій не було, якісь, можливо, диверсії проводились, але повномасштабного зіткнення не було між ними і ротою охорони. Були потім штурми блок-постів наших, були у нас перші втрати і поранені.
Ну, не можна сказати перший бій, числа 26 лютого під час чергування навколо міста, на в’їзді у місто, в стороні кладовища, десь на відстані кілометра 1,5, була чутна канонада автоматної черги. І два наших екіпажі висунулось в район кладовища. Зайняли позиції, адже боялись, що з боку лісництва буде заход. Чули автоматні черги, не знаємо, хто вів ту перестрілку. Але під час, а це було десь 5-6 годин ранку, тут з боку білорусі три гелікоптера в сторону Ріпок проходить і потім пролітає літак, десь на висоті 100-150 м, на дуже низькій висоті, у напрямку Жукоток. І з цього літака працюють ракети. І от тоді прийшло усвідомлення, що це війна. І вона страшна. І ось тоді на другий-третій чи четвертий день війни, коли земля труситься, стрілянина, летять ракети з літака, лише тоді прийшло усвідомлення, що це справжня війна, на якій ти можеш загинути.
Потім було пару виходів з фахівцями диверсійної групи, по ворожій колоні працювали.
А якщо говорити про активні бойові дії, то це штурм блок-постів.
Перше зіткнення – оборона Славутича
Перше зіткнення, яке торкнулось роти охорони, то це обстріл блок-постів – міномети, танки. Ми бачили, як вони повертали, є це відео, і це було достатньо жорстке враження по наших постах, там за неповну годину близько сотні мін прилетіло.
Потім, уже повернувшись у Славутич, ми спілкувались з місцевими з Пакуля, вони в перший день чули розмови командування противника, який базувався у цьому селі, вони не розуміли, що відбувається.
У зв’язку з тим, що ми не були обізнані в тій тактиці і стратегії ведення бойових дій, ми діяли не стандартно. Тобто нас обстрілюють мінами, ми покидаємо позиції, припиняється мінометний обстріл – ми повертаємося. І вони сиділи там, розмірковували, якісь ненормальні там у Славутичі, тому що якщо вже міномет пристрелився до позиції, то виходячи з тактики ведення бойових дій, позиція залишається. А вони підходили і бачили, що солдати знову повертаються в окопи і займають ці позиції.
В принципі, таким чином, штурм Славутича відбувся не за півгодини, як могло вважатись, з урахуванням співвідношення і рівня підготовки тих сил, які були з того боку, а це якщо брати до прикладу базування в Пакулі, більша група – це близько 800 осіб, масивне озброєння, 6 танків, БМП, БТРи, Тигри. І з нашого боку десь сотня з невеликим людей з автоматами.
Якщо взяти і порівняти, то всерівно – півгодини бою – і вони могли взяти Славутич. Але з урахуванням того героїзму, який люди виявляли тут, які стояли тут, на блок-постах, які обороняли місто, це зайняло майже 4 дні. 4 дні ми тримались, поки не були знищені всі блок-пости, поки вони переконались в тому, що нема чим зачепитись, немає ніяких позицій і плюс, я знаю, що був ультиматум до керівництва міста, і нам це було передано, коли ми тримали оборону вже під мостом Славутича, якщо у місті будуть здійснювати супротив, то місто буде знищене градами. Тому від нашого командування поступив наказ, який забороняв проводити бойові дії саме в місті, тому що на Славутич було націлено три установки «Град» з боку Веділець. Якщо у місті почався б військовий супротив, тоді постраждало б цивільне населення, так як було б нанесене враження саме по житлових будинках Славутича.
Наскільки правильним було рішення вступити в двобій з противником, військові сили і досвід якого перебільшував у кілька раз, а ще під час супротиву загинуло четверо захисників Славутича?
Якщо так проаналізувати ситуацію, з урахуванням того, що історія не має умовного часу, що відбулось і що могло б відбутись. Воно трапилось, як трапилось. З урахуванням того, як батальйонно-тактична група, яка вийшла з Михайла-Коцюбинського, штурмувала і зачищала по дорозі населені пункти Ковпита, Зайці, Пакуль, Ведільці, потім повернулась до моста через Дніпро, потім у Дніпровське заходили, там зачищали фланги і тили для того, щоб при повороті на Славутич, щоб не було сил, які там могли б зайти в фланг. І потім чотири дні штурму Славутича. Принаймні, чотири дні вони проходили ці блок-пости. І так склалося, що зайшовши в Славутич, через два чи три дні їм поступив наказ взагалі всьому угрупуванню вийти з Чернігівської і Київської областей. Війська просто покинули Славутич, і так Бог зберіг це місто, що тут не було безчинства такого, яке було в Бучі та Ірпені.
На моє глибоке переконання, якщо б не було отого супротиву, який ми чинили на блок-постах, у тих би тувинців, які сиділи за залізною дорогою в окопах, у них би залишився час, принаймні, протягом цих чотирьох днів, добратися до складів «Сільпо» або «АТБ», роздобути там горілки, і ми розумієм, що їх ніхто б уже не стримав у їхніх бажаннях помародерити чи згвалтувати, або ще щось таке зробити. Бо ми вже бачили, що було в населених пунктах, де вони затримувались на тиждень і більше.
То ось всі оці складові: наявність роти охорони в Славутичі, наявність сили волі і прийняття рішення оказати їм супротив і тримати ті блок-пости, тримати свої позиції, та поведінка, героїчна поведінка, нашої роти охорони, людей, що стояли на тих блок-постах, які ризикували на той момент, не думаючи про своє життя, здоров’я, адже стояли проти танків, БТРів, мінометів з автоматами і тримали свої позиції. На мій погляд, це привело до того, що Славутич зберігся. І фактично у місті з населення ніхто не постраждав.
Ну, і плюс те, що славутичани показали свою позицію і своє відношення до тієї орди, яка тоді сюди зайшла, вийшовши до них з прапорами.
Що було далі? Після оборони Славутича ви продовжили захист України. Як це було? Чи можна порівняти опір, який здійснювався на блок-постах поблизу Славутича і ті бойові дії, які тривають на лінії розмежування, на фронті, на передовій?
Звичайно, коли ми повернулися, від командування з Чернігова поступила пропозиція нашій розвід-групі продовжити виконувати свої функції. Наша група виконувала бойві розпорядження вздовж державного кордону України з білоруссю і росією, по Чернігівській та Сумські областях.
Але потім група була перекинута на Донецький напрямок, Бахмут. Там кардинально помінявся світогляд, тому що те, що ми побачили там, це зовсім інша війна. Для декого це пекло.
Донбас – це інший всесвіт
Ми приїхали в Дружківку ввечері, а звідти переміщались на Бахмут. Зупинилися в одному місці, щоб вдягнути бронежелети, шоломи. І коли вийшли з машини, ми почули канонаду, яка не припиняється, постійні спалахи. Ти розумієш, що ти нічого не розумієш. Не розумієш, що відбувається. Це гул, працює «арта», працює важка «арта», і ти розуміє, що тобі треба іти туди. Перше враження – це шок. Ми з мирного Славутича, з відносно мирного кордону Чернігівської області, проїзжаєш через всю Україну, неначе переступаєш якусь межу, і воно зразу – щось інше. А це ще була ніч. Це був шок.
Ми заїхали в Бахмут. Ти розумієш, що тут все інакше, тому що артилерійський ракетний обстріл там не припиняється ніколи. Вони, буває, затихають, буває, більш інтенсивно, менш інтенсивно. Ну, десь на заході сонця десь на 15-20 хвилин можуть затихнути. А потім інший калібр, з іншою інтенсивністю - вони продовжують працювати вночі. Ось такий ритм просто монотонної роботи «арти» на другий-третій день перестає сприйматись. Якщо це десь за кілометр від тебе приходить, то це вже перестає сприйматись як якась загроза. Вже звикаєш до цього. Починаєш звикати і починаєш реагувати на якісь постріли чи взриви, які відбуваються за 100-200-50 м, тобто чим ближче до тебе, тим більше ти сприймаєш це, як загрозу. Але так відбувається, що обстріли там постійно.
Саме страшне - ти бачиш місцеве населення, яке взагалі перестає на це реагувати. Навіть у тому Бахмуті, який знаходиться фактично на лінії фронту, це одне з найбільших міст, що знаходиться на «0», бо на вулицях Бахмута ідуть бойові дії. Але й там є місцеве населення, навіть з дітьми ще залишилися люди. І якщо військові намагаються на великій швидкості проскочити вулицею, що обстрілюється, а ти проїзжаєш і бачиш, як цією вулицею іде якась мама з візочком, або людина похилого віку, або люди стоять у черзі за хлібом чи ще щось. Ти не відразу розумієш, як до цього можна звикнути, коли тебе кожного дня, кожної хвилини, кожної секунди може не стати. Але люди вже за 8 років на тому Донбасі це все вже сприймають як данність. Вони вже настільки втомились від цієї війни, що для більшості не суттєво - росія чи Україна, аби не стріляли, аби дали жити. Покладаються лише на Бога.
Це інший всесвіт – Донбас. Війна там інша. Коли ти виходиш на бойові, так трапилось, нам пощастило напевно, що ми не є піхотою. Функція розвідки – це штурм, зачистка або спостереження. Але це не декілька місяців сидіти в землі, в землянках, як піхота, коли тебе обстрілює «арта».
В принципі, ти виходиш на завдання, 7-8 днів, потім ти повертаєшся на базу, в той же Бахмут. Десь помитись, десь попрати речі, відпочити-не відпочити, відновитись трошки, потім інше завдання. Змінюються локації, змінюються місця, змінюються завдання, одне- друге- третє.. Там більше, там менше, там пряме зіткнення, там прямий контакт, там нема прямого контакту, але воно весь час все різне, все міняється.
А з іншого боку – ти дивишся на ту піхоту, яка поряд, і схиляєш голову перед тими людьми, які по 6-7-8 місяців знаходяться в тих землянках, в тих окопах, в тій грязі, які не мають можливості вийти, помитися нормально, попратися нормально, вони сидять там і тримають на собі всі ті десятки тисяч тон того металу, який летить. Ті літаки, які там по два рази на день літають і бомблять, ракети, гелікоптери, які пускають ракети, «арта» та все там. Слава Богу, що ми не бачили тільки «Солнцепека», все інше ми бачили. Тобто це й 230 калібри, й «Смерчі», й «Урагани», все що завгодно там літало. Ракети, запальні ці міни – фосфорні. Часто випалювались ці «зельонки». Ти розумієш, що ця піхота уже кілька місяців це витримує. Це залізні люди. Не знаю, скільки треба мати сили, терпіння, щоб витримати це, і на своїх плечах тримати кордони, позиції, не дати далі просунутись ворогу і знищити нашу Україну. Це подвиг, перед яким схиляєшся.
Це війна між однією та іншою арміями чи це війна без правил, адже там є і цивільне населення?
Я сказав би, що це війна світоглядів. Віна світоглядів тому, що коли планується операція, нам забороняється використовувати житлові будинки, як місця базування або місця дислокації. Якщо працює якась наша техніка, вона працює, навіть, якщо це захист якихось будівель, то це будівлі промислового призначення. Тобто головне – щоб не постраждало мирне населення, і мета проведення бойових дій – це захист цивільного населення. Повторюсь, забороняється планувати щось з використанням об’єктів цивільної інфраструктури.
З того боку я бачу суцільне знищення всього. З боку росії. З боку так званої лнр-днр - на нашому напрямку в основному вони працювали. Це на першій лінії, тобто безпосередньо бойове зіткнення – це бійці лнр-днр і «вагнер», а вже далі артилерія і ракетні війська – це російські. Там іде суцільне знищення. Ніхто не розбирається, де житловий будинок, школа чи дитячий садочок. Вони просто знищують все. Незважаючи ні на що, незважаючи на те, що вони знають, що там велика кількість населення, яка залишилась і підтримує їх, чекає їх, вони знищують ці будинки.
На власні очі ми бачили, як будинок, в якому живуть люди, в нього прилітає не одна ракета, а цілеспрямовано працює і артилерія, і працює авіація, просто знищується два під’їзди 9-поверхового будинку селища Опитне, в якому живуть люди, в якому не було військових. І близько не було військових. І це не випадкове попадання. Випадково може один снаряд прилетіть. Тобто все там спрямоване на суцільне знищення держави Україна. Вони з того боку не хочуть тут нічого залишити. Вони хочуть знищити людей, знищити інфраструктуру і залишити пустелю якусь.
І коли мені кажуть, що вони (росіяни) хочуть приєднати Донецьку, Луганську області до росії через якісь референдуми, вибачте, ну, якщо б ти хотів щось до себе приєднати, то ти залишав би принаймні те, що можна потім використовувати. Я не повірю, що зараз вони все знищать, а потім прийдуть і місто-сад побудують на цих руїнах. Не побудують. Вони це все знищать, залишать так, щоб уже ніхто не зміг поселитись в цих населених пунктах, інакше це якесь звіряче ставлення до всього. Нема слів, щоб висловитись, що там відбувається. Це пекло.
Місцеве населення, що там залишилось, у своїй більшості кого підтримує?
Із тих, хто залишився, є люди, які підтримують Україну. Вони можуть кип’яточку принести, запитати, що потрібно. Є велика кількість населення, саме з тих, що залишилась, вони чекають «руського миру». Все одно з того, що відбувається, звинувачують нас: «Якби вас тут не було, не було б обстрілів. Вони просто прийшли б. А все це із-за вас».
І є люди, яким уже байдуже, хто буде, просто їх уже нічого не цікавить. Їм нема куди подітись, нема куди поїхати, нема родичів, знайомих таких. Вони не розуміють, куди можна поїхати. Є люди похилого віку. Вони просто живуть. Яким нікуди діватись. Сприймають усе, як буде -так і буде.
Я от з таким спілкувався. Підходить, каже: «Хлопці, у мене там осколок в нозі. Подивіться. Медик подивився і каже, що я його тут не дістану, він уже там заживає, а чому ви нікуди не поїдете? На що цей чоловік відповідає: «Я тут виріс – я тут і помру. Дасть Бог – поживу, а ні, то так і буде». Є і таке.
На ваш погляд, які можуть бути варіанти закінчення війни? Чи може війна закінчитися, наприклад, сьогодні? Що для цього має статися? Загалом, як може війна закінчитися?
Для кожного поняття перемоги, мабуть, своє. Для мене перемога - це якнайменше - ми повернемося до кордонів 1991-го або 2014-го року. А найкраще, щоб ми там на Червоній площі пройшли своїм парадом і на мавзолеї свій прапор повісили. Ну, може я перебільшую.
Для когось перемога – це просто припинення вогню та активних бойових дій. Але побачивши, що відбувається, і побачивши, що з 14-го року діється, це буде тільки перепочинок і можливість ворогу набратись сил, щоб далі знищити Україну.
Тому для мене перемога, повторюсь, вихід на кордони 2014-го року. Для цього, з урахуванням того духу, який є у нашого війська, тієї мотивації, яка є у наших воїнів, нам необхідна тільки зброя, щоб нищити те м'ясо, яке кидають сюди, на Україну. І от якщо у нас буде зброя, у нас буде перевага в зброї, то ми найкраще мотивовані, ми найкраще підготовлені, ми розуміємо, за що ми воюємо, за що люди втрачають здоров’я, за що люди втрачають життя. Ми це розуміємо, і тому наші воїни найкращі!
Коли ви отримуєте з дому якусь посилочку чи звісточку, що це означає для вас там? Що є найдорожчим?
Найдорожчим, безумовно, є твоя родина, твоя дружина, твоя дитина. Це безумовно. Потім сусіди, друзі, містяни, люди з того міста, де живеш. Звісно, коли ти отримуєш підтримку, це дуже приємно. Ти розумієш, що окрім якихось твоїх мотивів знаходитись там, розумієш, що є люди, які вдячні тобі за те, що ти робиш. Ця підтримка, ця увага до тебе спонукає робити ще більше.
Тому дуже вдячний і всім волонтерам, і не тільки зі Славутича, безумовно, це і друзі, і знайомі. І, взагалі, з України, ми бачимо, як підтримують всю нашу армію, Збройні Сили України. Навіть у тих шпиталях, ти бачиш, скільки люди передають всього. Це дуже сильна підтримка. Я кажу, що наша перемога – це злагоджена робота і тилу, і фронту. Не було б у нас таких людей, не було б у нас такої шаленої підтримки з боку цивільного населення, з боку жінок, дітей, знайомих, друзів, не було б тих досягнень, які ми маємо на фронті.
Хто б там не казав, як би там не знущались «диванні експерти» з боку тієї армії, нехай це не друга, але третя-четверта армія в світі, принаймні по чисельності збройних сил і по чисельності озброєння, техніки.
Це дійсно не співставні Україна і росія, не співставні порівняння. Тільки за рахунок того, що вся країна об’єдналася заради мети – перемоги, ми маємо те, що ми маємо, гонимо цю навалу, м'ясо, яке пре, пре і пре.
Михайло Шинкаренко – депутат Славутицької міської ради після закінчення війни, яким ви себе бачите, як будете працювати?
Таке питання досить важке. Навіть в моєму підрозділі, в якому є побратими-славутичани, перебуваючи на Донеччині, ми це обговорювали.
Люди спонукають далі займатися політичною діяльністю. А в мене, може, не зовсім нормальне виникло враження чи усвідомлення того, що коли ти знаходишся там - там все по-справжньому, там все простіше. Там ти розумієш: це ворог,- і ти стріляєш. А ось тут свої – вони тебе підтримають.
А повернувшись сюди, в Славутич, тут інакше, якийсь такий бруд, підкилимні ігри, все випливає, «договорняки» всякі. І становиться десь гидко і бридко. І просто неприємно. І не хочеться тут знаходиться, а навпаки, повернутися туди, де все по-справжньому. Я розумію, що це нормальне бажання. Хоча мені кажуть мої люди, в тебе уже ж є розуміння, як воно має бути, так зроби, щоб і тут (у Славутичі) було так.
Про все це зараз говорити не має сенсу. Поки вдома, я буду виконувати ту функцію, яку поклали на мене мешканці, проголосувавши за мене, як за депутата міської ради. Якщо виникне така потреба - я візьму участь у сесії і підтримаю ті питання, які на мою думку є вірними. Але це не повинні бути вирішення під час воєнного стану якихось своїх політичних амбіцій, балаканини і т.д. Якщо це для міста потрібно, треба приходити, швидко голосувати і йти працювати кожному на своєму місці. Якщо буде наказ від командування залишити Славутич і відправитись на інше місце дислокації, то це для мене буде пріорітетом, тоді свої депутатські обов’язки я відкладу через зрозумілі причини.
Що ви скажете тим жителям міста, які вважають, що вже «стомились» від війни?
По-перше, ми маємо оцінити, що Славутичу пощастило у цій війні, що Славутич дуже легко відбувся під час тієї активної фази першого заходу, який був тут, на території Київської і Чернігівської областей, треба це цінувати.
По-друге, це означає, що війна не закінчилась, що вона не проходить десь якось непомітно, як вона пройшла у Славутичі. Війна – це дуже страшна річ. Щодня, щохвилини гинуть люди, в тому числі й славутичани, багато вже Героїв славутицьких загинуло, отримало поранення.
Тому ми повинні усвідомити, якщо ми хочемо і надалі жити у мирному Славутичі, то треба згуртуватись навколо ідеї перемоги. Можливо люди втомились від того, що треба відразу допомогати багатьом: тим, тим і тим. Але треба розуміти, що держава також у стані війни, не хочу говорити про зловживання чи корупцію, можливо, це все є, але в будь-якій державі у стані війни, у стані таких подій, що відбуваються, їй важко на 100 відсотків забезпечити Збройні сили всім, що потрібно. Тому, якщо ми хочемо, щоб перемога була за нами, якщо ми хочемо, щоб мирне небо було і над іншими містами, ми повинні згуртуватись навколо цієї ідеї. І якщо є можливість чимось допомогти – допомагати. Якщо нема чим допомогти, то хоча б не розхитувати ситуацію, не шукати чорну кішку в темній кімнаті, під час війни не шукати винних, десь навіть потерпіти з відключеннями електроенергії, з не такими якісними комунальними послугами. Зрозуміти, що є стан війни і дуже важкі наслідки цих бойових дій і що є регіони, де, нажаль, по 8 років люди не бачать тієї електрики, води і т.д. Є регіони, де не залишилось будинків. Не тільки нема комунальних послуг, а де не залишається життя. Не залишилось нічого.
Тому ще раз подяка, низький уклін тим, хто допомагає, тим, хто розуміє. І прохання до тих людей, які не в змозі, а є і такі люди, потерпіти, з розумінням ставитися до тих подій, які відбуваються в країні. Разом обов’язково переможемо!
Олександра ЛАТИШЕВА
Фото зі сторінки у facebook Михайла ШИНКАРЕНКА
