Славутич — столиця архітектурного мультикультуралізму (фото)

Дослідник архітектури Семен Широчин продовжує серію матеріалів про міста енергетиків. Через молодість і переважну однотипність забудови їх ніколи не досліджували з погляду архітектурної спадщини. Проте вони мають свої, особливі приклади архітектури та монументального мистецтва, варті того, щоби про них дізнався широкий загал. Новий матеріал присвячений Славутичу — наймолодшому місту України. Його збудували після аварії на ЧАЕС, коли зведену для працівників станції Припʼять евакуювали через непридатність для життя.

Після аварії на Чорнобильській атомній електростанції місто Припʼять евакуювали, але роботу ЧАЕС зупиняти не стали, і до кінця 1986 року перші три енергоблоки станції відновили роботу. Тож перед владою СРСР постала нестандартна і складна містобудівна задача: в найкоротші терміни спорудити місто атомників, але не для нової станції, а для станції, що вже працює.

Територія поблизу ЧАЕС перебувала в зоні радіоактивного ураження — отже, місто потрібно було спорудити на безпечній відстані. Водночас треба було збудувати його не надто далеко від станції, щоб працівникам було зручно добиратися на роботу. 

Спочатку для розбудови нового міста розглядали узбережжя Дніпра поблизу білоруського кордону, але через складну геологію від цієї ідеї відмовилися. В результаті проєктувальники зупинилися на локації за 10 кілометрів від берега Дніпра. І хоча територіально ця місцевість належить до Чернігівської області, місто підпорядкували Київщині, що утворило нехарактерний для адміністративно-територіальної системи України ексклав.

Попри відстань у 10 кілометрів, місто отримало назву на честь Дніпра — Славутич (це давньословʼянське імʼя річки). Ця назва вже фігурувала як кандидат на найменування нового міста енергетиків на Дніпрі — зокрема, у 1970-х так могли назвати Енергодар.

Макет Славутича

Людиноцентричне місто 

Славутич суттєво відрізнявся від попередніх атомоградів, які часто розвивалися без генплану. Попри величезну швидкість проєктування (на нього відвели всього 2 місяці), місто розробляли детально та з величезною увагою до людей. 

Славутич планували як місто-сад: наявність громадського транспорту не передбачалася, все необхідне мало бути в пішій доступності, і саме пішоходи були в центрі уваги. При будівництві зберегли фрагменти хвойного лісу, серед якого місто й будували — це передбачало не тільки взаємодію людей між собою, а й їхню взаємодію з природою.

Оскільки проєктування припало на радянську добу перебудови, що принесла більшу свободу творчості, старі методи типового будівництва тут поєднали з новими людиноцентричними ідеями. Пріоритетом був комфорт проживання мешканців, за що німецька історикиня Анна Вероніка Вендланд назвала Славутич «останньою містобудівною утопією СРСР».

Цьому сприяв і той факт, що на відміну від інших атомоградів, Славутич став ще й іміджевим проєктом. Грошей на нього не жалкували — навіть попри величезні витрати, пов’язані з ліквідацією аварії на ЧАЕС. Отже, тут можна побачити як недоліки радянської стандартизації і типізації, так і переваги гуманних містобудівних ідей. 

Славутич мав стати кращим за Припʼять, оскільки більшість населення походила саме звідти і зазнала травми втрати рідного міста. Славутич мав стати для них кращим домом, і водночас не нагадувати про трагедію.

Київський квартал, 1987-1988 р.р.

Ризький квартал, 1988 рік

Міська символіка

Славутич позбавлений як характерного для радянських міст офіціозу державної символіки, так і характерної для атомних міст атомної символіки. В міському публічному просторі та символах міста, на відміну від того ж Варашу, немає моделей атома чи електростанцій.

Герб Славутича

Геральдику міста обирали 1990 року на конкурсі. Частина запропонованих ескізів мала у символіці модель атома, частина — зображувала ліс і Дніпро, деякі варіанти навіть передбачали український тризуб. Проте комісія обрала варіант Трофімова і Костянтинова: чорний низ, блакитний верх і золота восьмипроменева зірка. Вона стала новим символом атомної енергії замість традиційної моделі атома, що відтепер викликала асоціації з аварією на ЧАЕС.

Восьмипроменева зірка мала й інший символізм — вісім республік, що будували місто. У деяких конкурсних варіантах герба було також по вісім зірок, вогників, прапорців, квіточок тощо. В одній з версій проєкту-переможця у верхній частині герба розмістили зображення архангела Михаїла — як символ приналежності Славутича до Київської області.

В результаті герб міста затвердили лише 17 грудня 1999 року — через два дні після закриття ЧАЕС. Туди помістили восьмипроменеву зірку, верхню половину архангела Михаїла та дніпровські хвилі.

Мультикультурні квартали 

Щоб спорудити місто якнайшвидше, влаштували останню в СРСР всесоюзну будову. В Радянському Союзі таку практику застосовували у випадках, коли була потрібна оперативність, великий бюджет витрат і концентрація ресурсів. Таким чином будівництво отримувало ще й політичний аспект, оскільки підтверджувало тезу про дружбу між народами.

Схожим чином, наприклад, після землетрусу 1966 року відбудовували Ташкент. Тоді в столиці Узбекистану зʼявився «український квартал» з трохи видозміненими будинками українських типових серій. В місті й досі збереглося поняття «український будинок», що нерідко фігурує в оголошеннях про продаж квартир.

В проєктуванні Славутича брало участь до 35 організацій з восьми республік СРСР. Кожна проєктна організація представляла певну архітектурну школу і мала свої особливості — такий урбаністичний мультикультуралізм перекликався з плюралізмом доби перебудови. 

Київський квартал, 1987-1988 р.р.

Бакинський квартал, 1987-1988 р.р.

Талліннський квартал, 1987-1988 р.р.

В місті спорудили 13 житлових кварталів: Бакинський, Білгородський, Вільнюський, Добринінський, Єреванський, Київський, Невський (раніше — Ленінградський), Московський, Ризький, Талліннський, Тбіліський, Чернігівський і Печерський. Після початку російського вторгнення в Україну 2022 року Московський квартал перейменували на Поліський, Білгородський — на Дніпровський, а Невський — на Деснянський.

Кожен квартал постає певним експонатом у загальноміській композиції, яку можна читати як каталог та відвідувати як музейну виставку. Місто також має низку витворів монументального мистецтва, а громадські будівлі у республіканських кварталах — певний колорит у дизайні. 

Основу забудови Славутича складають пʼятиповерхові будинки з блокових секцій. Вони переважно аскетичні, хоча первісно їх планували збагатити монументальним мистецтвом. Також у кварталах є малоповерхова забудова (на 2–3 поверхи) та приватна забудова з будинками на 1–2 родини. Частина з них має нечувану для радянської людини розкіш — власний паркінг у приватному будинку.

Центр 

Центральна частина міста — нежитлова, тут розташовані всі головні установи Славутича. З огляду на пріоритет пішої доступності цей простір всередині повністю відданий пішоходам, хоч і має автомобільні дороги по краях.

Центр має чітке функціональне зонування. У південній частині нині розташовані вокзал і автовокзал, а також напівзруйнований банно-пральний комбінат і недобудований готель, який мав стати найбільшою спорудою міста. Північніше розкинувся міський парк зі збереженим фрагментом лісу. Міський громадський центр Славутича майже збігається з географічним, і облаштований як район міських установ. 

Кіноконцертний комплекс

Славутицька міська рада

Залізничний вокзал

Недобудований готель

Центральна площа забудована типовими адміністративними і торговими спорудами. Тут є пошта і кінотеатр, будинок дитячої творчості і художня школа, міськрада і РАЦС, музей і торговельні приміщення. Переважно всі будівлі обличковані білим каменем, що надає їм спільного ансамблевого звучання. 

У південно-східній частині площі звели універмаг «Дніпро», який спорудили за типовим проєктом, але з оригінальною годинниковою баштою. Поруч — універмаг «Мінськ», кошти на який дала Білорусь, яка через власні наслідки аварії на ЧАЕС не брала участі у будівництві Славутича. Через участь Білорусі у повномасштабній війні проти України 2022 року універмаг отримав нову назву «Десна».

За будівлею міськради у західній частині центральної площі звели дитячу художню школу. Її будівля контрастує з переважно лаконічними фасадами центра, оскільки має конструкцію з високими колонами на кшталт давньогрецького храма-периптера.

Головною домінантою площі планували зробити висотну адмінспоруду у її північній частині. Але збудувати її не вдалося, і сьогодні на цьому місці постав монумент «білий ангел Славутича». Крім того, в центрі міста так і не збудували палац культури на 700 місць, міську бібліотеку, корпус науково-дослідного інституту та меморіал жертвам аварії на ЧАЕС.

Київський квартал

Найбільший в місті квартал займає південно-західну частину житлової забудови. В його структурі ключову роль відіграє система пішохідних доріжок і променадів. Всередині кварталу поблизу спортивного комплексу є навіть невеличка пішохідна площа зі сценою.

Житлові будинки кварталу панельні, від 5 до 9 поверхів. Саме вони формують червону лінію кварталу. У Київському кварталі також є найбільший (майже сотня) сектор двоповерхових будинків з силікатної цегли.

Кавказькі квартали

На південний схід від центру звели квартали республік Кавказу. Найпівденніший з них — Єреванський, побудований за багаторічною архітектурною традицією Вірменії. Одна з її характерних рис — використання в обличкуванні туфу, що можна побачити і в Славутичі. Крім обличкування, вірменська архітектура проявляється в напівкруглих арках дворових проїздів і червоних дахах. А пʼятиповерхові будинки мають характерні для південних міст Вірменії лоджії.

В цьому кварталі присутнє і традиційне монументальне мистецтво. Є фонтан з групою скульптур, стела з характерним вірменським орнаментом. Ба більше — вірменську стилістику мають навіть чавунні паркани й ліхтарі. Та найнеочікуваніше у кварталі — стаціонарні мангали з художніми барельєфами всередині дворів.

В сусідньому Бакинському кварталі пʼятиповерхівкам надали східного вигляду: їхні фасади прикрашають стилізовані орнаменти. Також тут є триповерхівки з орнаментованими парапетами балконів та геометричним фризом мансардного поверху. Цікаві й обличковані травертином громадські споруди, що також мають національні узори в орнаменті карниза. Зокрема — торговий центр «Айнур» з характерною східною галереєю зі сходами.

В Тбіліському кварталі пʼятиповерхівки прикрашені машикулями на карнизах, а балкони оздоблені декоративним чавунним литвом. Двоповерхові будинки у кварталі мають підземні гаражі.

Колишні російські квартали

На північ від Тбіліського кварталу, за пішохідною алеєю та автомобільною дорогою, що ведуть до міського центру, розташований колишній Московський квартал, представлений пʼяти-, семи- та 12-поверховими будинками (останні — найвищі в місті).

Колишній Ленінградський квартал представляє вже іншу архітектурну школу. В центрі його композиції не внутрішня частина кварталу, а його межа з колишнім Білгородським кварталом — пішохідна алея вздовж фонтанів і фізкультурний комплекс «Богатир» з монументальним мистецтвом на давньоруську тематику. Також привертають увагу будинок побуту «Слов’янка» та магазин «Русь». Громадські споруди кафе і магазину з червоної цегли мають стилізацію під історичні декоративні елементи.

Балтійські квартали

Північно-західна частина міста забудована країнами Балтії — Литвою, Латвією та Естонією. Попри радянську стандартизацію, вони мали свої школи, визначені кліматичними особливостями та історичною традицією, а також близькістю Скандинавських країн з їхніми школами дизайну.

У найпівнічнішому Вільнюському кварталі збалансована сучасна архітектура та національні традиції: естетику бетону оживлюють геометричні орнаменти вхідних груп. Кафе «Каунас» зведено у вигляді одноповерхової прибудови до пʼятиповерхових будинків. Приватна забудова налічує 40 будинків на одну родину. Їхній дах вкриває характерна для Литви червона черепиця.

Південніше розташований Ризький квартал. Латвійську архітектурну школу, що має більший скандинавський вплив, представляють, зокрема, обкладені цеглою триповерхові будинки зі скатним дахом. Про Скандинавію нагадує і відсутність навколо приватних будинків характерних для України високих парканів.

В Талліннському кварталі забудова поєднана з лісовим ландшафтом. Лаконічні пʼятиповерхівки сусідують з рестораном «Старий Таллінн» і спортивним комплексом. Та найцікавіші в архітектурному плані тут дуже характерні для Скандинавії одноповерхові приватні будинки з низьким дахом з темного лакованого дерева.

Славутич сьогодні 

В українському масштабі місто унікальне своєю безбар’єрністю. Тут немає підземних переходів, парканів між тротуаром і дорогою або перекритих парканами дворів. Місто повністю доступне для пішоходів і дружнє до людей. Це одразу впадає в очі киянам, які відчувають себе тут наче у Європі.

Дехто навіть переїжджає сюди жити — комунальні послуги дешевші, побутові можливості нічим не гірші, а якість життя — вища. У мешканців Славутича немає потреби в автомобілі — всюди можна дійти пішки. Тут гуманне середовище і максимальна безпека. Від заснування міста в ньому не відбулося жодного вбивства — навіть під час війни, коли нетривалий час Славутич перебував під російською окупацією.Славутич — живе місто. Попри закриття ЧАЕС, українська влада змогла запустити низку проєктів, що дозволили мешканцям залишитися при роботі та не їхати з міста. Славутич став єдиним в Україні атомоградом (окрім закинутої Прип’яті), цікавим з туристичної точки зору. До архітектурного розмаїття тут додається культурна складова — міська влада приділяє увагу культурним подіям, кінопоказам і фестивалям.

Семен ШИРОЧИН