Як це – стати батьком юного чернігівця під час повітряної тривоги, чому хотілося сісти у машину та везти дружину народжувати у Бобровицю (ту, що місто), та як Росія завадила провести «золоту годину» із сином – читайте у блозі Сєргєя Карася, який в останній теплий день цього року став татом.
23 вересня – останній (якщо вірити прогнозу синоптиків) по-справжньому літній день 2025 року. І це день, коли я – 35-річний чувак, що народився ще в СРСР, а останні 8,5 років живе у Чернігові, уперше став батьком.
Нездоланний перший бар’єр
«Вранці я розбудила брата, сказала, що йду у пологовий народжувати, о третій дня народився ти», — приблизно так розповідала моя мати про те, як у 1990 я з’явився на світ.
Та і якщо вірити всіляким фільмам, жінки їдуть у пологовий один раз – саме тоді, коли час народжувати.
Але це не так, бо усі передумови пологів, по які говорять на «Школі відповідального батьківства» (так, ми з дружиною ходили на заняття, і для мене це був той ще стрес) – виявляється, не абсолютні. Тож так, я чув, що перші місяці батьківства пов’язані з постійними недосипами та стресами, але не думав, що з постійними недосипами, стресами та нескінченними поїздками у пологовий пов’язаний останній місяць вагітності.
Бо якщо шість годин тривають «тренувальні» перейми і гінеколог, в якого дружина стоїть на обліку, радить їхати у приймальне – то на місці з’ясовується, що це «ще не привід для пологів. Пологи ви точно не пропустите».
Якщо болі кілька годин, на годиннику друга ночі і ти ледве вмовляєш дружину зателефонувати у «швидку», щоб хоча б порадитися наскільки це нормально, а у «швидкій» вирішують везти вас у все теж приймальне – це «ще не привід для пологів. Пологи ви точно не пропустите». Ох… гадаю, частина жінок і більшість чоловіків не знають, що таке «розкриття на три пальці», — я тепер знаю. І знаю, що це просто якісь нездоланний бар’єр.
І якщо труси та штани мокрі, і пахне від них точно не сечею, і коли вас з дружиною знову починають відправляти додому, а ти запитуєш в лікарки з 33-річним стажем (враховуючи законопроєкт № 14057, назвемо її, скажімо, Карандаш): «Якщо води – то не води, якщо шість годин переймів – то не пологи, то що має статися? Коли ж треба їхати у пологовий? Якщо ще не час, чому годинами болить?», — а вона у відповідь звинувачує тебе у тому, що ти кричиш, погрожує викликати охорону та видає: «Пологи ви не пропустите і взагалі, я вам точно кажу, раніше ніж за 2-3 тижні не народите. А у вас ще і хлопчик – вони довше сидять», — бажання повертатися у чернігівський «Пологовий будинок» геть зникає. Бо з’являється не просто враження, а непереборне переконання, що тут явно дивилися «Доктора Хауса» і вважають, що пацієнт бреше. Завжди. Ніби (мо хобі таке в тебе?...) тобі просто подобається четвертий раз пхатися у пологовий чи платити 350 гривень за УЗД, на яке ти вирішуєш піти не сам – на нього тебе лікарка з приймального і послала.
Але ж в чому тут «прєлєсть» ситуації? У тому, що кожного разу в пологовий тобі доводиться мотатися з величезними баулами з купою речей, підгузків, і навіть !питної води!... І то ще «ізі-катка», бо десь у червні пологовий прибрав вимогу приходити на пологи з двома комплектами постільної білизни.
Щоправда, з розділу «Необхідні речі На пологи для майбутньої матусі» той же пологовий прибрав і одноразові пелюшки, але, забігаючи наперед, насправді їх вимагають.
І ото коли ти, після чергової нічної поїздки у пологовий та 2,5-годинного очікування закінчення комендантської години у тамбурі приймального відділення (бо «швидка» до пологового тебе привезе, а ось назад, у випадку чого, ти вже сам), йдеш з важкими сумками під осіннім дощем до дому, тебе натурально охоплює відчай.
Але ж… Пам’ятаєте головний принцип медичної реформи: «Гроші ходять за пацієнтом»? Знаєте з чим тут проблема? З тим, що ходити нема куди.
Ми живемо у Чернігові – мегаполісі, обласному центрі. Тобто, ну, м’яко кажучи, нібито не в найгірших умовах, з погляду на доступ до медицини. Але і в Чернігові з цього року, безальтернативно, народити можна лише в одному місці – «Пологовому будинку». Хоча у 2024 році пологи ще приймали у районній лікарні на вулиці Шевченка.
Все через те, що держава вважає, що ті лікарні, які прийняли менше ніж 200 пологів на рік, втрачають навички. А тому наразі народити у Чернігівській області можна лише у 6 місцях. І коли, після чергового невдалого походу у пологовий та розмови з лікарем, ти почуваєшся обпльованим та телефонуєш на гарячу лінію Національної служби здоров’я України, щоб запитати: «Мо десь ще можна народити у Чернігові, крім пологового? Чи мо хоч «швидка» може довезти до Бобровиці, де борються за збереження пологового відділення, а тому можуть бути більш зацікавлені у пацієнтах?». У відповідь ти чуєш, що ні, «швидка» не довезе, хоч якщо доїдете самі (без машини, з дружиною на 9-му місяці, ага), НСЗУ, звісно, оплатить пологи: «Але навряд в іншому пологовому будуть ставитися краще», — життєствердно додають в НСЗУ, повергаючи тебе у пучину суму.
«Судячи з клієнтоорієнтованості медичної системи, здається, що ти живеш у 1,5-мільярдній Індії, а не в країні, громадян якої щодня вбиває агресор, а значна населення виїхала у більше безпечні місця», — така думка крутиться у голові.
Парадоксальний позитив
Усупереч своєму враженню від чотирьох походів у приймальне відділення пологового, котрі виявилися «тренуванням», сам день 23 вересня запам’ятався позитивно. Не в останню чергу завдяки лікарці Олені Мохонько (не знаю, де вона бере медичний одяг з мультяшними принтами, але за них окремий респект), котра і поставилася людяно, і, НАРЕШТІ, госпіталізувала дружину.
Пам’ятаю дивне відчуття нового ранку, коли висхідне сонце освітлює пожовтілий горіх на дворі «Пологового будинку», горобця, що притулився на висохлій верхівці берези, та золотий купол храму Української православної церкви… Московського патріархату в Олександрівці (ага, дивні відчуття ще і від наших вкрай нелогічних реалій), а ти розумієш, що цей ранок, стане ранком першого дня для твого сина.
І тут, наче, все вже гаразд: простора пологова зала, уважний персонал (навіть голова відділення Василь Романюк приходить та щиро переймається процесом), фітбол (це гімнастичний м’яч, він має полегшувати болі під час перейм), і навіть безкоштовне УЗД! Але раптом лікарям починає не подобатися серцебиття дитини, і дружину терміново увозять на кесарів, а ти лишаєшся у тому самому просторому залі на самоті.
Вже давно день, а від романтичного настрою не лишається і сліду: все займає хвилювання.
— А ви не чули крик? То вже ваш. Зараз вам його принесуть, — кажуть хвилин за 40.
— Тож все гаразд? З дружиною теж?
— Так.
Фуууух! Стоп. Це що? Я вже батько? Батько?
І тут лунає повітряна тривога.
Перша година життя вважається «золотою» та має сформувати зв’язок дитини із батьками. Тому у сучасній гінекології рекомендують викладати дитину на груді матері чи батька, але на мої (дружина ще була в операційній) сина не кладуть. Через Росію. Бо ж повітряна тривога!
Але у руки дають, у коридорі. І ось ти вже дивишся як тобі показує язика щось таке маленьке і дивне, але, безумовно, твоє. Я – БАТЬКО! Батько унікальної дитини. Знаю, так вважають усі батьки, але це перший Карась моєї гілки, народжений в Україні за останні 100 років. Бо, якщо не вважати мого тата, котрий народився у 60-х роках у вже привласненому Росією собі Таганрозі (місті, де зараз катують українських полонених та звідки запускають ракети по Україні), останнім був ще мій прадідусь Григорій, що з’явився на світ під Волновахою на Донеччині.
Хотілося б, щоб на нас з сином попереду чекало багато приємних моментів. Від безсонних перших ночей і, підозрюю, нескінченної зміни підгузків, до першої поїздки на водне поло (сподіваюся, Марія, моя дружина, хоч і не любить спорт, теж поїде з нами). Але щоб це стало реальністю, нагадаю вам про важливість закинути донат на перевірений збір для ЗСУ. Я (вже не тільки від свого імені, а і від сина) закинув трохи чернігівському волонтеру Олександру Ясенчуку, котрий наразі збирає на захист від дронів для захисників чернігівського прикордоння.
Ну а якщо ви хочете зробити мені приємне та привітати сина з початком його життя – зробить це у коментарях під оцим крутим відео в якого зараз якісь непристойні 404 перегляди. Обіцяю, що сину все зачитаю. Не знаю чи він зрозуміє, але, здається, мій голос його заспокоює.
UPD: За два дні, 25 вересня, працівниці установи з «поетичною» назвою Чернігівський відділ державної реєстрації актів цивільного стану у Чернігівському районі Чернігівської області Східного міжрегіонального управління міністерства юстиції відмовили мені в оформленні свідоцтва про народження сина, бо, на їх думку, ані посвідчення закордонного українця, ані посвідка на постійне проживання мою особу не засвідчує. Як виявилося, в моєї тещі є більше прав на мого сина, ніж в мене – батька. Так українська держава мене ще не принижувала. Вибачте, що не вдалося закінчити на позитиві. Пробач, сину, що я вже створюю тобі проблеми.
