14 грудня українці вшановують та пам’ятають тих, хто став живучим щитом перед найстрашнішою трагедією ХХ століття – аварією на ЧАЕС. Ліквідатори, герої, які ціною власного життя та здоров’я врятували не лише Україну, а й світ від радіаційного забруднення.
МИНУЛЕ ТА СУЧАСНІСТЬ: ЯДЕРНА ЗАГРОЗА З БОКУ РОСІЙСЬКИХ ОКУПАНТІВ
Сьогодні, в умовах сучасної повномаштабної війни, світ знову стикається з ризиком ядерної катастрофи через дії російських окупантів на українських атомних об’єктах. Потрібно негайно зупинити це, щоб уникнути повторення катастрофи, і це завдання, що стоїть перед усім світом.
ЗУСТРІЧ ЛІКВІДАТОРІВ: СВІДЧЕННЯ ТА СПОГАДИ
На передодні Дня ліквідатораі відбулася зустріч з тими, хто працював на Чорнобильській АЕС до та після аварії. Серед учасників бесіди були Анатолій Сухецький (на ЧАЕС з 1978 року), Дмитро Небожченко (1979 рік) і Олександр Кардаш (1987 рік).
АНАТОЛІЙ СУХЕЦЬКИЙ РОЗПОВІДАЄ: ПОЧАТОК ПОДВИГУ ТА ДНІ ПІСЛЯ АВАРІЇ
- На Чорнобильську атомну станцію я приїхав переводом, попав в інженерно-хімічну лабораторію старшим інженером. Вже рік, як працював перший енергоблок, а в пуску другого я особисто прийняв участь.
Робота була цікавою, встановлення та налагодження наявних систем контролю, створення нових схем, малюнків, затвердження та передача будівельникам, звичайно і контроль. Через три роки – запуск третього енергоблока, а через ще три – четвертого, і друга черга теж розпочала роботу.
Квітневі дні запам'яталися мені ще однією подією. Це не лише перший день після нічної аварії, але робоча зміна, 25 квітня. Нам було потрібно провести технічні виміри на 150-метровій трубі, всім відомій з безлічі фотографій ЧАЕС.
Вихід був через дах, для чого були зроблені спеціальні залізні двері, які зачинялися на замок. Поки ми вимірювали, поки спустилися з приладами на дах, закінчилася зміна і відбувалася пересмінка, а нас чекала не зовсім приємна несподіванка – двері в корпус були зачинені, і висіла записка - ключ у начальника зміни, телефон № _ _ _ _.
Звісно, у нас не було мобільних в той час, і телефону на даху також не було. Скільки б ми чекали – не знаю, але прийшла ідея використати пожежну драбину, якв проходила поруч із одним з вікон, а точніше, з обертовою форточкою. На щастя, в нашій групі був Віктор Ровенський - невисокий, худий хлопець. Завдяки йому зміна успішно завершилася.
Вранці 26 квітня я вирушив на заправку, щоб потім з жінкою поїхати саджати помідори. Ми жили на Спортивній вулиці в Прип'яті. Коли їхав на заправку, мене здивувало, та навіть розлютило, що пожежники, перевіряючи свою техніку, злили піну прямо на дорогу.
Було 5 годин ранку 26 квітня. Повертаючись додому, я вже майже о 6 ранку був зупинений міліцією. Я попросив пропустити, бо живу поруч за кутом. Пропускаючи мене, попередили, що можуть назад не випустити. У дворі будинку розмовляли двірники, які говорили про аварію та вибухи на атомній станції. Вони спитали і у мене, але я сказав, що нічого не знаю.
Вдома розповів про це дружині, але додав, що якщо щось сталося, мені б вже давно телефонували. І тут, наче цих слів і чекали, мій колега зателефонував і повідомив, що на станції аварія і нас вже чекає машина на колі. Дійсно, нас вже чекала директорська "Волга", на якій ми і приїхали на зміну. До цього часу очаги загоряння були ліквідовані, і станція виглядала якось зміненою, над блоком трошки "курило".
Перші кроки. Дезактивація та наладка трьох блоків. У чому полягала особливість роботи, не враховуючи дуже високого радіаційного фону?
Анатолій продовжує свою розповідь:
- У багатьох змінах і виконуваних роботах, налагодженні роботи механізмів та приладів винний високий радіаційний фон. Наприклад, приточно-витяжна вентиляція у машинному залі була організована так, щоб було невелике розрідження повітря, щоб чисте повітря через щіли потрапляв у цех, а нам доводилося налаштовувати вентиляцію, ставити додаткові фільтри, міняти напрямки потоку повітря...
Не кожна робототехніка витримувала високе іонізуюче опромінення. На даху 4-го енергоблока найкращими робітниками були військові. На землі також і японська робототехніка. Через велику кількість електроніки вона вимикалася при пролітах гелікоптерів, просто вимикалася, а наша була надто важкою, що призвело до поломки кількох спеціальних коробок, куди, в подальшому, треба було заливати бетон для будівництва стіни об'єкта "Укриття".
Робітникам нашої лабораторії, можна сказати, пощастило, перед аварією в лабораторію привезли свинець у вигляді листів і брусків, ми називали їх "ластівчиним хвостом". За допомогою цього ми заклали вікна. Крім того, я зайшов у медпункт і запасся йодистими таблетками.
І що відбулося 27 квітня?
У розмову включився Дмитро Небожченко:
27 квітня відбулась евакуація міста Прип'ять. Ще вранці біля міста зібралося багато автобусів, потім почалась посадка в автобуси. Про це багато писалося і говорилося мені довелося вирушити на роботу. Ми зібралися, як завжди біля "фікальні" (насосна станція очисних споруд), звідки і поїхали на атомну станцію. Під'їхавши до ЧАЕС, я і мої товариші побачили зруйнований 4-й енергоблок, в автобусі відразу запанувала якась, непояснювана тиша.
Цей автобус був простим транспортним засобом. Нас направили в приміщення цивільної оборони, де ми переодягнулися і вирушили на перше завдання - перевірка роботи насосів-охолоджувачів. За насосами довелося їхати в центральний зал. Ми налаштували шланги і відводили воду. Першого травня і на Пасху ми ходили один до одного в гості, було чисто чоловіче спілкування, було дуже неспокійно на душі, але вже через день нам повідомили, робочий персонал станції виїжджає в колишній піонерський табір "Казковий", де ми познайомилися поближче і з БТР-ами і "свинобусами" - так багато з нас називали освинцьовані автобуси.
І знову до розмови приєднується Анатолій Сухецький:
- З перших днів роботи після аварії ми дізналися, що наші захисні маски захищають лише в два рази, а не в 200, тому що основна захисна тканина Петракова намокала і розривалася. БТР теж не знижує рівень на 200, а значно менше.
Далі буде.
Вадим ІВКІН - член Національної спілки журналістів України, член Національної спілки фотохудожників України
