Славутичанка та дружина полоненого нацгвардійця Валерія Лутченко дала інтерв'ю виданню ЦЕНЗОР.НЕТ, розповідаючи про свою дворічну боротьбу за повернення чоловіка-нацгвардійця з полону.
За цей час її батько, командир розвідувального взводу, який брав участь у бойових діях на Донбасі, отримав важкі поранення та помер у лікарні перед її очима.
Торік у жовтні на фронті поранили мого тата, він служив у 72-й бригаді. А через три дні в лікарні Мечникова у Дніпрі він помер, - розповідає Валерія. Якщо батька я повернути не можу, то чоловіка повернути ще в моїх силах. Тому я хочу, щоб про захисників Чорнобильської АЕС знали всі. Бо багато хто навіть не знає, що по сьогодні 103 захисники ЧАЕС перебувають у полоні. Ми їх дуже чекаємо. Вони захистили всю Україну і пів Європи від великого лиха – ядерної катастрофи. - Валерія Лутченко
Валерія висвітлила історію свого шлюбу, починаючи з листопада 2021 року, та розповіла про трагічні події лютого 2022-го, коли її чоловіка та інших нацгвардійців затримали і вивезли на територію Білорусі, а потім – до Росії.
"Ми одружилися у листопаді 2021 року. А в лютому 2022-го, коли росіяни захопили Чорнобильську АЕС, він разом з іншими нацгвардійцями потрапив у полон. Наприкінці березня їх вивезли на територію білорусі, а далі – на територію російської федерації. З того, що знаю від звільнених, возили там по колоніях. А в серпні я отримала від нього лист: "Жив, здоров, все хорошо". Більше нічого, лише інформація від тих, кому вдалося повернутись."
За її словами, її чоловік повинен був вирушити на станцію 15 лютого, але через хворобу, його перенесли на іншу зміну. Виїхав він 21 лютого, і, схоже, все було нормально. Принаймні, вона нічого підозрілого від нього не чула. Можливо, він був у курсі ситуації, але оберігав її від додаткового стресу.
Щодо 24 лютого, коли сталося повномасштабне вторгнення та захоплення станції, жінка розповіла, що вранці, чоловік повідомив їй, що станцію оточили і захоплюють. Вони намагалися протистояти, але в умовах атомного об'єкта з обмеженим озброєнням це було надто складно.
У них зранку було чути вибухи, у нас у Славутичі – як Чернігів обстрілювали. Я тоді ще працювала до п’ятої вечора. А десь о 16.30 він мені написав, що станцію повністю оточили, що її захоплюють. Вони чинять опір, але дуже мало озброєння. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що на таких об’єктах не можна проводити жодних військових дій. Це заборонено міжнародними конвенціями. Це підірвало б пів України і ще пів Європи зачепило б. Просто всі думають, що Чорнобильська АЕС така сама, як Запорізька. Та це зовсім інше. Вона хоч і непрацююча, але там зберігаються ядерні відходи. І коли в них 8 березня зникло світло, як і у нас у Славутичі, а ми з ними на одній лінії, то вони підключили генератори, а росіяни вимушені були на це давати дизельне пальне. Бо там є спеціальні басейни, які охолоджують усе перероблене ядерне паливо. І якщо ці басейни припинять охолоджувати, вони просто піднімуться нагору – й усе вибухне. Тому туди возили дизель для генераторів, щоб охолоджувати ці басейни.
Щодо зв'язку із чоловіком, вона розповіла що мала можливість спілкуватись до того моменту, поки в них не відключило світло, – до 8 березня. Чоловік мав мобільний телефон при собі, і всі вони були в одному приміщенні у бомбосховищі. Але коли зникло світло, зник і мобільний зв'язок. Тоді в офісі Чорнобильської АЕС у нашому місті родичам дозволили телефонувати з їх робочих телефонів на станцію. Просто шукали людину за прізвищем та спілкувалися.
Щодо останньої розмови з чоловіком 29 березня, вона зазначила, що чоловік не розповідав про ситуацію та обставини. Там із ними були цивільні, включаючи кухарів, які готували їм їжу із наявних запасів. Важливо відзначити, що ніхто не брав нічого від росіян – усе було власне. Навіть деякий час був хліб. Проте, з часом запаси вичерпались через відсутність можливості доставити нові – мости були підірвані, а інших шляхів не було.
Валерія розповідає, що про вивезення чоловіка дізналася, коли перебувала на роботі, отримавши дзвінок, що наших хлопців вивозять. Цивільні, спостерігаючи за процесом, помітили, що військовослужбовцям зав'язали очі, зв'язали руки і саджають в автозаки. Зауважує, що на той момент ніхто не припускав, що їх вивезуть з країни.
Згідно із розповіддю, 20 березня вдалося забрати 8 жінок-військовослужбовиць зі станції. Це стало можливим завдяки ротації персоналу, при якій домовилися про транспортування людей річкою в човнах. Важливим було вирішення передачі жінок-військовослужбовиць і онкохворого чоловіка.
У ході ротації цивільні намагались зупинити російських силовиків та запитувати їхні плани, але безрезультатно. Виявилося, що спочатку хлопців вивезли в Білорусь, а потім - в Росію. Інформацію про їхнє перебування в Росії родина отримала у квітні. Після обмінів вони отримували інформацію від звільнених осіб, які повертались та розповідали про умови і стан інших полонених ЧАЕС, включаючи її чоловіка.
У розповіді Валерія зазначає, що намагалась шукати інформацію не лише через спілкування зі звільненими з полону нацгвардійцями, але і через різні джерела, такі як Координаційний штаб, Служба безпеки України та Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ).
Вона отримала підтвердження від Червоного Хреста щодо його статусу військовополоненого та коротке повідомлення від чоловіка, передане через представників Червоного Хреста в травні 2023 року, де вказувалося, що він у задовільному стані.
"2022 року першим, хто мені підтвердив, що він справді у полоні й живий, був Червоний хрест. Вони мені зателефонували і сказали, що підтверджують, що чоловік перебуває у полоні, що тепер він під міжнародними конвенціями і т.д.. Листа у серпні також через них було передано. Хоч там лише оце "Жив, здоров, все хорошо", я переконана, що писав його саме мій чоловік. А наступне повідомлення було вже в травні 2023 року, коли представники Міжнародного комітету Червоного хреста відвідали мого чоловіка на території росії. Вони передали мені від нього коротке повідомлення на словах, що в нього, мовляв, усе добре, скоро зустрінемось. І дозволили передати зворотне повідомлення. І як мені сказали хлопці, які вже повернулися, він справді його отримав. Це вселяє надію, що він знає, що ми його дуже чекаємо."
Валерія розповіла, що у них була спільна мрія мати дітей, і вони мріяли про двох. Проте обставини склалися інакше, і зараз її головною метою є повернути 103 хлопців, які перебувають у полоні.
Для досягнення цієї мети родичі військовополонених докладають всі можливі зусилля: вони їздять на зустрічі, пишуть безліч листів, звертаються до міжнародних спільнот. Планують поїздку за кордон для поширення інформації про військовополонених захисників ЧАЕС.
Влада підтримує їхні зусилля та йде їм назустріч, але зрозуміло, що це не простий процес. Разом вони намагаються продовжувати боротьбу і нагадувати світу про необхідність повернення 103 нацгвардійців ЧАЕС.
Фото: ЦЕНЗОР.НЕТ
