Славутич — наймолодше місто України, зведене після аварії на Чорнобильській АЕС силами людей із різних союзних республік. Завжди відкритий, багатонаціональний та сповнений життям, у березні 2022 року він раптово опинився на межі виживання. Захоплені російськими військами навколишні села та шляхи сполучення ізолювали Славутич від постачання харчів і медикаментів. До того ж ворог пошкодив лінії електропостачання, через що місто на довгих 7 днів залишилося повністю без світла.
Усупереч надзвичайно важким обставинам, громада не здалася. Місцеві добровольчі загони та рота охорони облаштовували блокпости, покладаючись більше на винахідливість і рішучість, аніж на кількість зброї. Проте наприкінці березня російські війська підійшли впритул до Славутича, почавши обстріли українських позицій танками та мінометами.
Активні бойові дії в передмісті розпочалися 23 березня і тривали три дні — ті самі три дні, за які московити хизувалися захопити Київ. Попри жорстокі атаки та перевагу агресора в техніці, Славутич вистояв, продемонструвавши незламний дух своїх захисників і мешканців, які до останнього боронили місто та зберегли віру в перемогу.
Але саме 25 березня стало одним із найтрагічніших днів для міста: ми втратили чотирьох відважних бійців, які до останнього подиху захищали рідний дім.
Небо Славутича. Березень 2022 року
Відвага, що надихає: історії полеглих Героїв
Володимир Макарчук (22.02.1975 – 25.03.2022)
Народився у селі Снитище на Житомирщині. Двадцять років служби у військовій частині 3041 загартували його характер, тож на початку повномасштабної війни Володимир без вагань став до лав тероборони Славутича. Товариші згадують його як надійного й небайдужого: він загинув, коли під обстрілами намагався вивезти пораненого друга. Його жертовність стала прикладом справжньої товариської відданості.
Олександр Зацепін (12.12.1965 – 25.03.2022)
Виходець із Миколаєва, частину молодості провів у Прип’яті, а потім оселився у Славутичі від перших років його будівництва. Працював у ДСК-3 та «ЮТЕМ», брав участь в АТО. Коли у 2022 році окупанти рушили на північ, Олександр знову став на оборону, не злякавшись переважаючої сили ворога. Він лишився вірним присязі й загинув за свободу міста. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
Сергій Бархатов (29.08.1962 – 25.03.2022)
Приїхав до Славутича 1987 року з міста Кінешма (тодішня РФСР) й фактично брав участь у зведенні нового українського міста: працював у тресті «Славутичатоменергобуд», потім водієм у ПРП «АТАСС» та на Чорнобильській АЕС. Сергія поважали за сумлінність і дружелюбність. Як учасник АТО, він у вирішальну мить знову став до бою, аби вберегти Славутич від руйнування. Пожертвував життям у цій нерівній боротьбі. Посмертно відзначений орденом «За мужність» III ступеня.
Сергій Сидоренко (11.09.1962 – 25.03.2022)
Народився в селі Старі Шепеличі Чорнобильського району. Працював на заводі «Юпітер» у Прип’яті, а згодом — на Чорнобильській АЕС і в підрозділі «Атомремонтсервіс». Коли почалася повномасштабна агресія, Сергій узяв до рук зброю в складі добровольчого формування, прагнучи захистити свою землю. Загинув під час оборони Славутича від загарбників.
За їхній героїзм і відданість рідному місту всі четверо посмертно удостоєні звання «Почесний громадянин міста Славутича».
Втрата у полоні: історія Геннадія Гаєвого
Того ж 25 березня росіяни взяли в полон ще кількох бійців. На жаль, один із них, Геннадій Гаєвий, у неволі загинув. Рідні понад два роки чекали бодай якоїсь звістки, аж поки у 2024-му не дізналися про його смерть. Геннадій народився у місті Борзна, здобув фах столяра та майстра з деревообробки. Із 2002 року разом із родиною мешкав у Славутичі, працюючи спочатку в деревообробному цеху, а згодом на Чорнобильській АЕС. Коли 24 лютого почалася повномасштабна війна, він самовіддано пішов у тероборону, розуміючи всі ризики. Для нього головним були сім’я та обов’язок перед рідним краєм — і він поклав за це життя.
Згуртованість та сила, попри все
Менш ніж через добу після трагічних подій, 26 березня, тисячі славутичан вийшли на мирний протест із українськими прапорами, щоб не дозволити російським підрозділам закріпитися в центрі. Небезпека була величезною: окупанти застосовували світлошумові гранати й стріляли в повітря, але люди не розійшлися. І хоча переляк змішувався з відчайдушною рішучістю, спільна відвага містян змусила ворога відступити.
Цей день став символом єднання громади проти загарбника. Усі розуміли, що сили нерівні, проте сила духу й любов до рідного міста перемогли. Трагедія від 25 березня назавжди залишила рубець у нашій історії, але водночас згадка про мирний спротив 26 березня нагадує про нашу здатність гуртуватися у найважчі хвилини.
Пам’ятаємо й шануємо
Ми ніколи не забудемо тих, хто наважився стати на заваді ворожим танкам і не повернувся. Їхній подвиг нагадує, що ціна свободи — людські життя. У часи, коли світ здригається від новин про війну, приклад наших Героїв дає зрозуміти: навіть у, здавалося б, безнадійній ситуації є місце для мужності, самопожертви та великої любові до батьківщини.
Пам’ятаємо наших захисників, які назавжди стали частиною історії Славутича. Пам’ятаємо й тих, хто пережив полон або чекав роками на звістку про рідну людину. Усі вони — частина нескореної громади, яка попри біль і втрати зуміла вистояти та зберегти український стяг над своїм містом.
Вічна шана нашим Героям. Хай їхня відвага додає нам сил будувати гідне майбутнє для України.
