26 березня 2022 року у Славутичі стало днем великої громадянської відваги. Попри загрозу з боку російських окупантів, мешканці вийшли на мирну акцію з українськими прапорами, щоб захистити своє місто й заявити всьому світу: Славутич — це Україна.
26 березня 2022 року у Славутичі стало днем великої громадянської відваги. Попри загрозу з боку російських окупантів, мешканці вийшли на мирну акцію з українськими прапорами, щоб захистити своє місто й заявити всьому світу: Славутич — це Україна.
Сьогодні, через три роки, очевидці згадують події того дня. Їхні розповіді — це жива історія, що залишиться в серці кожного, хто там був.
Валентина:
— Це була субота. Ранок почався раніше звичайного, напередодні ми чули вибухи, постріли. Вже значно пізніше взнали, що ворог обстрілював наші блокпости по дорозі Пакуль – Славутич. З чоловіком вийшли на балкон — місто, спочатку, здалось нам вимерлим. Побачивши в соцмережах заклик підтримати мирний мітинг на захист нашої України, ми з чоловіком вирішили також вийти на площу. Взявши маленькі прапорці з українським прапором, ми пішли до центральної площі міста. Спершу мешканців було небагато, але з кожною хвилиною їхня кількість швидко зростала. Як маленькі струмки, що впадають у невеличке озерце, створюють велике озеро — так росла чисельність людей на площі. З'явився великий, стометровий прапор, який винесли працівники ККК.
Все гучніше й переконливіше звучали гасла: «Славутич — це Україна!», «Україна понад усе!», «Слава Україні», «Героям слава» та інші. Лунали й гасла про ворога, але їхня риторика була іншою. На початку десятої години площа нагадувала живе море людей з одним великим прапором України та сотнями маленьких. Над натовпом ширилася інформація, що ворогу вдалося проникнути у середмістя, і ворожа техніка стоїть біля Палацу дітей та молоді та ресторану «Старий Таллін», за "ККК". Разом з усіма, ми з чоловіком, тримаючи великий прапор, пішли назустріч ворогу. І дійсно, за рогом будівлі кіноконцертного комплексу славутичани віч-на-віч зіткнулися з ворожими військовими у чорній та камуфляжній формі, з автоматами, бронетранспортерами та важкими військовими автомобілями, на дахах яких були кулеметні башти. Першим не витримав ворог — у повітрі пролунали кулеметні черги, в натовп полетіли перші світло-шумові та газові гранати. Ворог поступово почав відступати.
Від автора:
Потім напишуть: попри складну ситуацію, мешканці міста продовжували чинити опір, навіть коли окупанти відкрили вогонь у повітря та застосували світло-шумові гранати. Вони вийшли з великим прапором України, вигукуючи: «Славутич — це Україна!».
Ілона:
— Ранок 26 березня 2022 року почався для мене побаченим у вікно біля колишньої поліклініки великого автомобіля з білим перекресленим колом на борту, який вже стояв, а поруч були військові у камуфляжі та озброєні. Про це я розповіла чоловіку. Ми почали обережно оглядати територію, яку можна було спостерігати з наших вікон. Я опустила жалюзі, тому що поруч була дитина. В соцмережах — заклик, щоб виходити на площу, але мені було трохи страшно залишати дитину. До того ж у вікно ми знов побачили, як проїхали декілька великих військових ворожих авто, а потім в наш двір в’їхав невеликий броньований автомобіль, а поруч, ховаючись за нього, йшли військові з озброєнням. Вони перевіряли двері під’їздів та авто на стоянці. Зупиняли людей на вулиці. Через деякий час ми почули постріли та вибухи, а потім крізь жалюзі побачили відступаючих ворожих солдатів, автомобілі з білими колами, а за ними йшли славутичани. Виглянувши у двір, ми вийшли на вулицю та приєдналися до нашої колони, але ворог знову застосував світло-шумові гранати. Одна з них потрапила в голову чоловіка, який був неподалік від мене. Як у сповільненій стрічці побачила влучення банки у його голову, з’явилася рана, а потім почали сльозитися очі й почався кашель.
Лариса:
— Прочитавши інформацію про проведення мітингу на підтримку незалежності України на центральній площі міста, я без вагань вирішила взяти у ньому участь. Але коли я прийшла на площу, мітинг уже розпочався. Площа майже вся була заповнена людьми, виступав Олександр Лінкевич. Майоріли прапори, деякі сім’ї були навіть з дітьми. Я подумала, що іноді навіть на свята не бачила стільки людей на площі. Настрій у більшості був піднесений, бойовий. Ми не уявляли, що буде далі. Коли мирна колона славутичан вийшла назустріч агресору, який розташувався біля Палацу дітей та молоді, «МИ ОТРИМАЛИ ПЕРШИЙ "УШАТ" ХОЛОДНОЇ ВОДИ» — у бік мирної ходи пролунали постріли і полетіли світло-шумові гранати. Це не зламало єдності й стійкості містян. Мені запам’яталося, що славутичани, у такий важкий час, не забували підтримувати одне одного — ті, хто йшов попереду, попереджували наступних про розкидані на асфальті незрозумілі предмети й огороджували їх гілками, щоб ніхто не наступив. А ті, хто мав повертатися до роботи з роздачі продуктових талонів, повернулись на свої робочі місця.
Ці події стали символом незламності, єдності та сили духу українців. Від міського голови до наймолодшого славутичанина з прапором у руках — усі були частиною великого спротиву. Славутич вистояв. Славутич — це Україна.
[GALLERY-1258]