Ювілейні Дефлімпійські ігри 2025 року в Токіо стали аренами, де вода буквально кипіла від напруги. Серед тих, хто розділяв цю боротьбу за кожну соту секунди, був українець Олексій Коломієць, який знову підтвердив, що залишається лідером на своїй коронній дистанції 200 метрів брасом.
Він повернувся з Японії з повним комплектом нагород і новими сторінками в історії дефлімпійського спорту. За цим тріумфом стоять роки тренувань без власного басейну в рідному Чернігові, поїздки до Славутича, робота великої команди фахівців та віра людей, які допомогли зберегти український спорт на високому рівні навіть під час війни.
На фото: Олексій Коломієць. Фото з особистого архіву тренера Дмитра Гунька
Після повернення з Токіо Олексій разом із дефлімпійською збірною, що привезла зі змагань 100 медалей – найбільший результат серед усіх команд, побував на зустрічі з Президентом України. Володимир Зеленський вручив йому орден «За заслуги» ІІІ ступеня за два «золота», «срібло» і «бронзу» та подякував самому спортсмену і його тренеру Дмитру Гуньку за їхню щоденну роботу.
Фото: В'ячеслав Чаус/ Чернігівська ОДА (ОВА)
Тріумф у Токіо: медалі, що говорять самі за себе
Виступ Олексія Коломійця на Ювілейних Дефлімпійських іграх 2025 року в Токіо можна описати кількома рядками, але за ними – колосальна робота. Підсумок такий:
- 200 метрів брасом – золота медаль;
- 50 метрів брасом – бронзова медаль, при цьому в попередньому запливі він встановив рекорд Дефлімпійських ігор;
- естафета 4×100 метрів комбінована (чоловіки) – срібна медаль;
- естафета 4×100 метрів вільним стилем – золото в попередньому запливі.
На фото: Олексій Коломієць. Фото з особистого архіву тренера Дмитра Гунька
У цих умовах Олексій не просто витримав конкуренцію, а вкотре підтвердив своє багаторічне лідерство на дистанції 200 метрів брасом на міжнародних стартах. І це на тлі того, що Україна воює, спортивна інфраструктура в багатьох містах зруйнована чи обмежена, а в рідному для спортсмена Чернігові досі немає діючого міського басейну.
Хто такі дефлімпійці і чим особливі їхні старти
Щоб зрозуміти масштаб цього успіху, важливо побачити ширший контекст. У світі добре знають Олімпійські та Паралімпійські ігри, але значно рідше згадують про Дефлімпіаду. Дефлімпійці – це спортсмени з порушеннями слуху, для яких змагання мають свою специфіку.
Зазвичай розрізняють три групи великих мультиспортивних змагань:
- олімпійці – спортсмени без порушень здоровʼя;
- паралімпійці – спортсмени з порушеннями опорно-рухового апарату або зору;
- дефлімпійці – спортсмени з порушеннями слуху.
Під час тренувань і стартів дефлімпійці не чують команд, стартового сигналу чи свистка. На великих змаганнях використовують світлові сигнали або електронне табло, а на тренуваннях – жести, зоровий контакт і мову тіла. Тренеру потрібно буквально «говорити очима» й мімікою, щоб пояснити завдання чи виправити помилки.
Фото з особистого архіву тренера Дмитра Гунька
Олексій Коломієць – один із найтитулованіших українських дефлімпійських плавців. Він Заслужений майстер спорту, шестиразовий чемпіон світу, багаторазовий чемпіон Дефлімпійських ігор. У 2022 році на одній Дефлімпіаді він виборов пʼять золотих медалей і одну срібну, побивши рекорд змагань. Виступ у Токіо став логічним продовженням цієї історії успіху.
Тренер, який змінює долі
За кожною нагородою стоїть не лише спортсмен, а й тренер. У випадку Олексія – це Дмитро Гунько, Заслужений тренер України, Заслужений працівник фізичної культури і спорту України, тренер-викладач із плавання Чернігівської обласної дитячо-юнацької спортивної школи осіб з інвалідністю.
На фото: Дмитро Гунько
Він багато років працює зі спортсменами з інвалідністю, а в його групі одночасно тренуються і дефлімпійці, і паралімпійці. Саме Дмитро Гунько системно вибудовує тренувальний процес так, щоб його вихованці могли виходити на старт світового рівня, попри всі обставини.
Серед його зіркових учнів:
- Олексій Коломієць – Заслужений майстер спорту, шестиразовий чемпіон світу, багаторазовий чемпіон Дефлімпійських ігор, рекордсмен Дефлімпіади 2022 року;
- Владислав Адамович – майстер спорту України міжнародного класу, дефлімпійський чемпіон, чемпіон світу і призер світових турнірів;
- Данило Гірчук – чемпіон України, майстер спорту України, кандидат у паралімпійську збірну України;
- Антон Лойченко – призер чемпіонатів України, майстер спорту України, кандидат до дефлімпійської збірної України з плавання.
У роботі з нечуючими спортсменами тренер має бути одночасно педагогом, психологом і перекладачем власних емоцій. Тут важливо не лише навантаження, а й те, як ти дивишся на спортсмена, які жести обираєш і чи вмієш підтримати тоді, коли сили на межі.
Найнапруженіші моменти Дефлімпіади 2025
Навіть для досвідчених команд Дефлімпійські ігри залишаються випробуванням не лише для тіла, а й для нервової системи. Щоб зрозуміти, як це виглядало зсередини, редакція «Славутич.Інфо» поспілкувалася з тренером Дмитром Гуньком.
Він розповів, який момент змагань став для нього найбільш напруженим:
«Найскладніше на змаганнях було впоратися з емоціями. Дефлімпіада була складною. Були деякі моменти, яких можна було уникнути, і це дестабілізувало спортсмена на початку змагань. Також Олексію було важко через те, що я не був поруч, а постійно залишався тільки на звʼязку – день і ніч. Ми отримали колосальний досвід, більший, ніж за минулі роки».
Фото з особистого архіву тренера Дмитра Гунька
Ця відповідь показує те, чого глядач майже не бачить. За кількома хвилинами запливу ховаються дні й тижні напруги, пошук рішень у непростих ситуаціях і необхідність зберігати холодну голову, навіть коли щось іде не так із самого початку.
Жити без басейну: Чернігів, війна і дорога до Славутича
Підготовка до Токіо для чернігівської команди проходила далеко не в ідеальних умовах. У рідному місті немає працюючого міського басейну, а єдиний приватний заклад закрився після початку повномасштабної війни. Про це Дмитро Гунько говорить відверто.
Відповідаючи на запитання про найскладніший аспект підготовки, він пояснює:
«Найскладніше було готуватися за відсутності басейну в рідному місті. Це триває в гарячій фазі з 24.02.2022, коли єдиний приватний басейн у місті закрився, а в холодній фазі – з 2002 року, коли спортивні чиновники та керівники ліквідували єдиний міський 25-метровий басейн, чим тоді поклали в землю все плавання та здоровʼя нації. Але ж у нас є славетне місто Славутич, де нас гостинно приймають, – щира подяка місту! Щоденно ми долаємо 130 кілометрів. У 2023 році долали ще більше. Звісно, це не впливає позитивно на сили та моральний дух. Чернігів – єдиний обласний центр в Україні з такою жахливою ситуацією. 23 роки я ставлю запитання про басейн, але чую тільки порожні обіцянки та відведені вбік очі. Проте є певна допомога у фінансуванні підготовки, тож за це теж дякуємо».
Фото з особистого архіву тренера Дмитра Гунька
Ці слова добре показують, у яких реаліях готується команда: без власного басейну, з постійними поїздками і боротьбою не лише за секунди у воді, а й за базові умови для тренувань. На цьому тлі медалі Олексія в Токіо набувають ще більшої ваги.
Славутич як другий дім для чемпіонів
У цій історії Славутич відіграє роль не просто сусіднього міста. Саме тут команда знайшла воду, якої їй бракувало в Чернігові.
На фото: Олексій Коломієць. Фото з особистого архіву тренера Дмитра Гунька
Серед них – дефлімпійці та паралімпійці, вихованці Дмитра Гунька: Олексій Коломієць, Владислав Адамович, Антон Лойченко, Данило Гірчук. Для них це не просто спортивний обʼєкт, а місце, де вони можуть підтримувати форму й готуватися до міжнародних стартів, попри проблеми з інфраструктурою у власному місті.
Тож не дивно, що на запитання, чи допомогли саме тренування у Славутичі показати такий результат, тренер відповідає без вагань:
«Так, повторюся: Славутич з його гостинністю – неперевершений. Є можливість тренуватися. Люди добрі, з чуйним ставленням».
Кілька речень – і в них уся суть. Славутич дав не тільки доріжки в басейні, а й відчуття підтримки. Для команди, яка щодня долає десятки кілометрів, це має не менше значення, ніж якість стартових тумб чи глибина доріжок.
Пауза після перемоги і наступні цілі
Після такого виступу логічно запитати, які цілі команда ставить собі далі. Дмитро Гунько починає не з нових медалей, а з того, що часто залишається в тіні – відпочинку.
Він формулює це дуже просто:
«Після цієї перемоги ціль одна – відпочити. А потім із новими силами готуватися до наступних змагань».
За цими словами – розуміння, що спорт вищих досягнень складається не лише з рекордів, а й із пауз. Щоб утримувати лідерські позиції, потрібно не тільки працювати на межі можливостей, а й вчасно зупинятися, відновлюватися і повертатися до тренувань у правильному стані.
На фото: Олексій Коломієць. Фото з особистого архіву тренера Дмитра Гунька
Що насправді є головною перевагою басейну
Говорячи про умови, у яких тренуються чемпіони, редакція попросила Дмитра Гунька назвати головну перевагу спортивних комплексів для підготовки спортсменів такого рівня. Відповідь виявилася простою, але дуже показовою.
«Головна перевага – це вже наявність води в басейні. Щоб людині щось цінувати, треба в неї це забрати, а потім повернути. Ми цінуємо умови, які є. Так, дійсно, не кожний басейн підходить для занять спортивним плаванням, Славутичу теж ще треба трохи попрацювати над цим. Але ми дякуємо Богу за все, що нам надається».
Ці слова добре пояснюють, наскільки по-іншому сприймаються речі, які здаються очевидними там, де басейн – звична частина міської інфраструктури. Для чернігівської команди просто наявність води і можливість регулярно тренуватися вже стали ключовим чинником успіху.
На фото: Олексій Коломієць. Фото з особистого архіву тренера Дмитра Гунька
Перемога, яку розділили сотні людей
У фіналі цієї історії хочеться згадати тих, кого самі спортсмени називають частиною своєї перемоги. Після Ігор Олексій і його тренер у своєму дописі подякували всій збірній команді України, усім тренерам та асистентам, лікарю збірної і лікарям у Чернігові, масажистам, перекладачу жестової мови Марченко Т.В., головному тренеру збірної команди параолімпійського плавання Вдовиченко Г.А., керівництву та спеціалістам ДЮСШІ м. Чернігова, керівництву «Інваспорт» у Чернігові, керівникам міського та обласного спортивного осередку, спеціалістам Укрцентру «Інваспорт» України, СФГУ, друзям зі Славутича та всім-всім причетним.
У кожного з них у цій перемозі є своя частка. Історія виступу Олексія Коломійця в Токіо не тільки про секунди і медалі. Вона про команду, яка тримається разом, про Чернігів без басейну, що все одно дає світові чемпіонів, і про Славутич, який став для них водою, простором для тренувань і місцем, де народжуються нові старти.
