У Славутицькому центрі соціально-психологічної реабілітації дітей призначено директором славутичанку Дар’ю Мельник. Скориставшись нагодою, ми вирішили поспілкуватися з очільницею Центру. Безумовно, нас цікавило, чим сьогодні живе заклад та які плани хоче реалізувати новопризначений директор. Але, в першу чергу, хотілося більше дізнатися і про саму Дар’ю.
«Людина для мене велика цінність і інтерес», - Дар’я Мельник
Дар’я – славутичанка, завжди займає активну життєву позицією, бере участь у різноманітних творчих проєктах, вивчає та реалізовує щось нове.
«Я народилася, навчалася, виховувалася в місті Славутичі, мені 33 роки. Після закінчення 1-ї школи, навчалася в Чернігівській філії Рівненського інституту слав’янознавства, на факультеті психології.
Відразу відчула себе в своїй стихії, тому що це мені цікаво, людина для мене велика цінність і інтерес. Ще з дитинства, в школі, пам’ятаю, як вчителька щось розповідала, а я більше дивилася на те, як вона говорить, в якому вона настрої. Я вже аналізувала, думала про це. Аналізувала своїх однокласників, людей у тому суспільстві, де я знаходилась. Гарно навчалася в інституті, була однією із кращих на потоці. Спочатку навчалася на стаціонарі, під кінець перевелася на заочну форму навчання. Але не відразу почала працювати за спеціальністю, шукала себе, десь їздила, десь пробувала себе в різних сферах, навіть в ІТ-сфері працювала тестувальницею ТЗ (технічного забезпечення). Там я зрозуміла, що я можу навчитися будь чому, але це не моє покликання. Моє покликання – це люди. Тому я залишила цю роботу, не зважаючи на перспективи і гарну заробітну плату. І пішла до людей».
Психологія – це поклик душі
Перше місце роботи за фахом – Соціально-психологічний центр м. Славутича.
У СПЦ Дар’я працювала практичним психологом протягом 5 років. За цей період вона встигла отримати неймовірний фаховий досвід, адже бралась завжди за найскладнішу роботу.
«Працювала зі складними категоріями: це і ветерани, і члени сімей загиблих, і діти військових, і військовополонені, різні категорії травмованих людей.
Я проходила дуже багато навчання для того, щоб розуміти цю сферу. Щоб працювати з ветеранами та військовими проходила навчання в Америці, їздила в США по програмі «Відкрити світ». Проходила навчання в Барселоні, в травма-терапії (це вже онлайн). Дуже багато проходила навчання, щоб допомагати і бути компетентною у своїй сфері, у своїй діяльності. Працюючи в СПЦ, коли почалася війна, стала плідно співпрацювати з Всеукраїнською спільнотою дружин загиблих воїнів «Ми разом» і зараз я продовжую з ними співпрацювати.
До прикладу, цими вихідними я планую у Вінниці для дружин загиблих Героївпроводити тренінг щодо зцілення душі, через травма-терапію через арт-терапію, через такі методи.
Я продовжую працювати з групою «Новий подих», у мене є група підтримки, ми постійно спілкуємося у телеграм-каналі. Це не тільки славутичани, поступово туди долучаються люди і з інших регіонів, у тому числі й родичі загиблих. Зараз там 70 учасників. Періодично я виходжу в ефір, ми робимо різні вправи. В цьому напрямку я продовжую реалізовувати себе як психолог, тому що якщо ти в душі психолог, ти не можеш це просто вимкнути. Це покликання.
Також продовжуємо спілкування і з дружинами загиблих на вихідних, раз на місяць кудись виїжджаємо. Раніше, коли я працювала в СПЦ, це були онлайн-тренінги, зараз дівчата розвивають свою спільноту, пишуть проєкти, і зараз запускають проєкт зустрічей офлайн у великих містах України. Вони мене запрошують на ці зустрічі співпрацювати з ними як психолог. Мені вдалося увійти в довіру, хоч у них закрита така спільнота, куди не пускають сторонніх людей, недотичних до цієї тематики».
Значення арт-терапії у психологічній реабілітації
Ще Дар’я працювала в Палаці дітей та молоді керівником гуртка з арт-терапії. Це був і «Бебі-клуб», і «Кольорове світло» - для більш дорослих відвідувачів.
«Вперше в Палаці я почала впроваджувати арт-терапію. До цього я пройшла навчальний курс «Арт-терапія у роботі з травмою» за власний кошт, тому могла цю програму втілювати самостійно».
Співпраця зі Славутицькою лікарнею
Протягом певного періоду Дар’я співпрацювала з міською лікарнею, де проводила психологічні консультації за направленням лікарів.
«Також продовжую працювати в КНП «Центр первинної медичної допомоги», де терапевти направляють до мене на психологічну консультацію. Це постійний потік людей, постійне тренування своїх навичок, це розвиток з точки зору психології».
Центр соціально-психологічної реабілітації для дітей «Родинний затишок»
Директором Центру соціально-психологічної реабілітації для дітей Дар’ю Мельник призначили відносно недавно.
Це заклад для дітей, які потрапили в складні життєві обставини, діти-сироти, діти, чиї батьки позбавлені батьківських прав, від народження і до повноліття.
«У Центрі зараз знаходиться троє дітей і дев’ятеро перебуває у Греції.
Разом з дітьми, у Греції, знаходиться наша супроводжуюча, яка працює в штаті закладу,це обов’язкова умова для супроводжуючих.
Ми постійно на зв’язку з ними, і з супроводжуючим, і з робітниками «Шелтору», де знаходяться діти. З ними працюють психологи, соціальні працівники, вихователі – з грецької сторони. Ми з ними постійно спілкуємося через перекладача, дізнаємося, як у дітей справи, які гуртки вони відвідують, де відпочивають, як харчуються, які успіхи в навчанні, який психологічний стан. Ми завжди на зв’язку».
Головне – безпека для дітей
Важливо, коли в Україні ще триває віна, дітям залишатися в безпечних умовах. Так вважають представники Славутицької міської ради і наші партнери за кордоном також.
«Коли почалася повномасштабна війна, діти виїхали з України по програмі Нідерландів з метою безпеки, яка передбачала для цього всі умови проживання. Але програма триватиме до кінця липня цього року. Через це почалися розмови про те, що закінчується програма, закінчується фінансування, і потрібно щось робити, можливо, треба буде повертати їх додому.
Але тут така проблема: ми знаходимося на прикордонній території, тому до нас повертати дітей не можна, це порушення. Тому якщо дітей і повертати в Україну, то з оформленням у сімейні форми або тимчасово в інший заклад. Саме тому почалися такі розмови про те, що робити далі.
Ми налаштовані на те, щоб діти були в безпеці, в Греції, бо діти там забезпечені усім необхідним не тільки для проживання, а й для розвитку.
Нещодавно була конференція, в якій взяли участь і представники грецької влади, і консул України в Греції, й адміністрація закладу «Шелтор», де проживають діти. Зі Славутича також взяли участь у спілкуванні онлайн заступник міського голови Олександр Линкевич, начальник у справах дітей та молоді Тетяна Сусло, начальник управління соціального захисту населення Наталія Лутченко. Ми обговорювали, що буде далі. І грецька сторона нас запевнила, що вони роблять все для того, щоб наші діти продовжували жити і розвиватись у них, вони вже звикли до нашої малечі. Вони вважають, що не варто травмуватиме дітей переїздами в країну, де триває війна. Діти вже звикли до тих умов, клімату, культури, вони вже говорять грецькою. Проєкт триває до 31 липня, а далі представники Греції зроблять все необхідне, щоб залишити дітей в комфортних умовах. Тому поки питання відтерміноване.
Я збираюся туди поїхати, щоб познайомитися з дітьми та тими, хто ними займається, побачити в яких умовах живуть наші діти. У нас одна мета – щоб діти були в безпеці. Не сиділи тут в укритті, бо за правилами ми повинні водити дітей в укриття під час повітряних тривог і вдень, і вночі, а насолоджуватись життям там, як це у них відбувається зараз. Вони постійно присилають мені фото, як відпочивають на морі, в аквапарках, замаються в таборах відпочинку і т.д.»
Читайте також: У Славутицького центру соціально-психологічної реабілітації дітей - новий керівник
Хворій на епілепсію дитині потрібна допомога
Уже третій рік у закладі перебуває дитина, яка має багато проблем зі здоров’ям.
«У цієї дитини є багато діагнозів і психіатричних, і неврологічних, є й аутизм, і ДЦП, і розумова відсталість, і епілепсія.
І ось ці напади епілепсії стали великою проблемою для нашого колективу. Нажаль, у Центрі нема постійного медичного нагляду. І вихователі лякаються, хоч уже й знають, навчені, як надавати домедичну допомогу під час епілепсії. Буває, що й тижнями нема нападів, а інколи буває, що по п’ять-десять раз на день. І це дуже страшно. Дитина втрачає свідомість, синіє, іде піна. Дитину обстежують і лікують. Зараз виписали з Чернігівської обласної дитячої лікарні. Попереду обстеження – МРТ.
А так ми шукаємо спеціалізований заклад для дитини, де вона буде під наглядом лікарів постійно і, у разі потреби, отримає одразу належну медичну допомогу.
За три роки вихователі звикли до дитини. Вони його ростять, бачать великий прогрес розвитку в тому, яка дитина поступила до закладу і якою вона є вже зараз. Але головне – це здоров’я дитини і фахова медична допомога».
Дар’я розповідає, що держава виділяє невеликі кошти для таких дітей, тому будуть вдячні небайдужим людям за допомогу.
«Наразі, якщо у когось буде бажання допомогти, дитині потрібні памперси постійно. На день потрібно десь 8 памперсів. Ліки теж потрібні.
Коли потрібно відвезти дитину до лікаря чи на обстеження в інше місто, також проблематично знайти машину».
Якщо ви маєте намір допомогти, приходьте до Центру, що знаходиться у Бакинському кварталі, у приміщенні разом з управлінням освіти і науки.
Як мене життя підвело до цієї роботи?
«Працюючи в «первинці», в Соціально-психологічному центрі, я побачила, як війна вдарила по наших дітях психологічно. Дуже багато звернень саме від батьків, що діти змінилися. Не дарма наші діти отримують статус «діти війни». Оці всі симптоми проявляють себе, велика кількість дітей відчуває агресію, неконтрольовані спалахи гніву, вони перестали нормально спати, у деяких з’явився регрес, це коли велика дитина веде себе, як маленька), діти бояться виходити з дому, бояться гучних звуків, темряви.
Коли я усвідомила, як війна вплинула на дітей, мені стало страшно втратити покоління. Знаходячись в кабінеті лікарні чи СПЦ, я не могла б організувати допомогу дітям у таких масштабах. Мені хотілося б обладнати для дітей таке місце, куди вони могли б приходити, і це місце можна створити саме у нашому Центрі соціальної реабілітації для дітей «Родинний затишок».
Це буде для них місце сили, де вони зможуть відновлюватись, говорити про свої болі, жалі, страхи. Ми бачили, що у нашому місті були і суїциди, нажаль. Важливо піднімати і це питання також, адже страшно втратити покоління, яке зараз підростає».
Мої мрії. Як я бачу свою роботу?
«Моє бажання, щоб тут була організована робота не тільки з дітьми, які позбавлені батьківської турботи, їх тут небагато. За документами тут мають знаходитися групи дітей тривалого дня і денні групи, тобто для дітей, які можуть приходити сюди за направленням відповідних служб, знаходитися тут, займатися з психологом, а потім йти додому. Це звичайні діти, які цього потребують.
Приклад такої роботи я бачила в аналогічному центрі в селі Сезенків, Київської області. Ми їздили туди, щоб у разі повернення наших вихованців з Греції в Україну, можна було влаштувати в тому Центрі. Нагадаю, Славутич – прикордонне місто, тому нам заборонено сюди повертати дітей».
Бачачи прекрасний ресурс, який є у нашому Центрі, я подумала, що у нас також можна створити такі можливості психологічної допомоги дітям, як тим, що перебувають уже у нас, так і тим, що відвідуватимуть нас в денному режимі.
Тут можна поєднати мої знання, мої напрацювання в реабілітації з роботою Центру, і зробити для дітей, де діти можуть відновлюватися психологічно, поговорити, знайти друзів, відчути безпеку. Адже війна забирає внутрішнє відчуття безпеки. Навіть ти можеш виїхати кудись на природу, в інше місто, за кордон, але ти все одно не відчуєш себе повністю в безпеці.
Зараз дуже багато дітей з панічними атаками, які в школах втрачають свідомість, через відчуття нападів паніки переводяться на індивідуальне навчання, не виходять на вулицю, не спілкуються, булінг, велике накопичення напруги. І з цим треба працювати. Це така наша велика колективна травма.
Коли ми травмуємося від людей, зцілення може прийти тільки через людей. Тому в мене ось така мрія, і я з цим хочу працювати.
Програма вже написана, досвідчені вихователі тут є, колектив у цьому мене підтримує. Так чи інакше, я вважаю це своєю місією, я все одно створю цю реабілітацію для дітей. Це буде і робота з батьками, і арт-терапія, і туризм, і патріотичне виховання. Це все необхідно.
Коли мені сказали, що є така посада директора, і я можу туди піти працювати, я зрозуміла, що мені потрібно буде трошки відмовитись від своєї улюбленої справи – психологічних занять, але я знаю, для чого я це роблю, щоб організувати реабілітацію для дітей. Щоб назва нашого закладу Центр соціально-психологічної реабілітації для дітей співпадала з основною діяльністю.
Я не прошу коштів навіть. Знаю, що для реабілітації лише потрібно місце і люди, де вони будуть зцілювати один одного. Це така атмосфера безпеки, де тебе приймуть і вислухають. Людям потрібні люди, щоб зцілюватися і відновлюватися».
Дар’я Мельник щиро мріє втілити в життя свою ідею психологічної реабілітації дітей, вбачає в цьому свою найголовнішу місію.
Безумовно, вона розраховує також на підтримку місцевою влади, своїх колег і однодумців.
Сподіваємось, все так і буде. І ми щиро цього бажаємо Дар’ї. Успіхів у добрій справі!
