Місяць квітень став доленосним для Прип’яті. 14 квітня 1972 року новозбудованому населеному пункту Чорнобильського району Київської області дали найменування – Прип’ять.
27 квітня 1986 року місто Прип’ять назавжди покинули його мешканці. Між цими двома датами тривали щасливі роки життя молодого міста, сповнені великих планів на майбутнє.
Якою ж була Прип’ять, і чому це місто так любили його мешканці?
Прип’ять вважалася наймолодшим містом, як за часом заснування, так і за віком мешканців (середній вік прип’ятчан становив лише 26 років). Приводом для зведення Прип’яті стало будівництво Чорнобильської АЕС. Поряд з першою в Україні атомною електростанцією виросло місто-супутник. Його ще називали містом енергетиків, містом атомників або атомоградом. Власне, статус міста Прип’ять отримала лише 1979 року, а до того була селищем міського типу. Назва Прип'ять, як відомо, походить від однойменної річки (притоки Дніпра), на правому березі якої новий населений пункт і звели.
Прип’ять будували з чистого аркуша, тому на відміну від старих, хаотично забудованих населених пунктів, тут були широкі стрімкі проспекти й вулиці та просторі житлові мікрорайони. Творчий підхід архітекторів і будівельників дав змогу зберегти мальовничі зелені куточки, створені самою природою. Також було висаджено нові дерева: горобинову алею, липи, акації. А ще – дуже багато троянд, щоліта понад 30 тисяч кущів цих квітів розцвітало на вулицях Прип’яті.
Адміністративні будівлі, заклади культури та відпочинку, а також магазини були зосереджені в центі міста. Яскраві мозаїки, вітражі, розписи та барельєфи прикрашали фасади будівель. Своєрідними візитівками міста стали неповторні композиції художника-монументаліста Івана Литовченка: «До світла», «Творення», «Енергія», «Дерево дружби» та ін. Художник поєднував у своїх мозаїках металеві елементи зі смальтою, завдяки чому поверхня змінювала колір залежно від освітлення. Впізнаваною в Прип’яті була скульптура «Прометей» (автор – Юлій Синькевич). Її встановили на площі біля однойменного кінотеатру в середині 70-х. Прометей символізував підкорений і подарований людству вогонь. Після катастрофи скульптуру перенесли з Прип’яті до Чорнобильської АЕС.
На середину 80-х років у Прип’яті працює палац культури, будинок книги, кінотеатр, готель, чотири бібліотеки, комплекс медичних закладів. Створено широку мережу побутових закладів, їдалень, кафе, магазинів. У місті понад 10 дитсадків, 5 загальноосвітніх шкіл (наповнюваність класів – до 45 учнів), школа мистецтв, профтехучилище, яке готувало кадри для розбудови ЧАЕС. Побудовані футбольні стадіони, яхт-клуб, басейн «Лазурний». Найближча залізнична станція – Янів, у самому місті є автовокзал, а також річковий вокзал, звідки на швидкохідних катерах можна дістатися до Києва та інших міст.
Прип’ять отримує найкраще постачання товарами – тут у магазинах не побачите порожніх полиць. Мешканці-атомники мають пристойні зарплати. Служби правопорядку, через близькість режимного об’єкта, працюють дуже старанно. Все це сприяє соціально благополучній обстановці в місті.
Прип’ять швидко зростає (навіть випереджає плани) разом з Чорнобильською АЕС. Якщо наприкінці 70-х років у місті мешкало близько 20 тисяч осіб, то на 1986 рік – майже 50 тисяч. А загалом за генеральним планом у Прип’яті мало проживати до 80 тисяч мешканців.
Більше про Прип’ять можна дізнатися в славутицькому музеї. Першому місту-супутнику Чорнобильської АЕС присвячено експозиції у двох музейних залах – «Історія міста Прип’яті та Чорнобильської АЕС: події, факти, документи» і «Прип’ять: за мить до…».
Фото з колекції Краєзнавчого музею м. Славутича і Чорнобильської АЕС
