30 років тому в рамках соціальної Програми ООН «ЮНЕСКО–Чорнобиль» у Славутичі було створено Соціально-психологічний центр, який очолює незмінний лідер, досвідчений керівник, кваліфікований психолог, високопрофесійний тренер міжнародних проєктів, волонтер, художник, патріот України, славутичанин, «Заслужений працівник соціальної сфери України» - Віктор Васильович Одиниця.
Саме з ним і відбулася наша розмова, яку ми розмістили у 4-х частинах.
Але, як кажуть, про все по порядку.
Славутицькому соціально-психологічному центру – 30 років! Це значна дата. Але давайте спробуємо дізнатись, як усе починалось, і хто очолив нову Славутицьку установу.
Віктор Одиниця – хто він, звідки, чийого роду-племені, де і чого навчався
Народився в Запорізькій області, в сім’ї вчителя (мама) та шофера (тато).
«Нас п’ятеро. У мене ще дві сестри є – вони педагоги, і мама також. І я теж закінчив після 8-річної школи педагогічне училище у Запоріжжі, за фахом учитель праці і креслення.
А після закінчення училища відразу попав в армію, два роки відслужив. Після повернення - рік працював у 8-річній школі с. Малі Щербаки, Запорізької області», - розповідає Віктор Одиниця.
Віктор з великою вдячністю згадує свого класного керівника, вчителя української мови і літератури - Коваленко Світлану Григорівну, яка все життя є його наставником і порадником. Після закінчення навчання в педагогічному училищі, вона радила Віктору навчатися далі і досягати нових вершин. ЇЇ мудрі поради завжди допомагали у житті. Саме своїй вчительці Віктор Васильович завдячує вибору своєї професії психолога.
Під час служби в армії між ними також тривала переписка. Вдячний учень і зараз спілкується з нею. І кожна розмова обов'язково завершується читанням віршів. Найулюбленішою є поезія Ліни Костенко, яка спонукає до життя.
Спілкування зі Світланою Григорівною - це те джерело, де Віктор Одиниця черпає свій ресурс.
Це фото зроблене під час навчання на першому курсі педучилища. В ценрі класний керівник - Світлана Григорівна Коваленко. Віктор Одиниця крайній справа у верхньому ряду.
Світлана Григорівна і зараз продовжує працювати у тому ж педагогічному училищі, де навчався Віктор. Нині це Запорізький "Січовий колегіум-інтернат".
Пізніше юнак дізнався, що у Києві є новий факультет, де навчають практичній психології, і з’явилося бажання освоїти нову професію
«Напрямок такий цікавий. Я вивчав у педучилищі психологію: допомога людям, розібратися в людях і самому в собі розібратися. Цікавий напрямок. Так вступив до інституту. Тоді був Київський педагогічний інститут ім. Горького (тепер Драгоманова) на педагогічний факультет, спеціальність – практичний психолог. Там навчався 5 років. Там одружився (на четвертому курсі). Ми навчалися в одній групі із Валентиною Михайлівною, Олександром Бернатовичем Линкевичем, Юрієм Федоровичем Акименком. Це такий перший етап», - розказує він.
На фото Віктор зі своєю дружиною Валентиною.
Молода команда друзів-психологів втілює свою мрію в життя
Завершуючи навчання, п’ятий курс, молоді спеціалісти тоді нової, але вже популярної професії, починають шукати роботу у столиці. І під час цих пошуків вони натрапили на оголошення, в якому йшлося про те, що в Україні розпочинає свою роботу програма ООН «ЮНЕСКО – Чорнобиль». Програма має на меті подолання психологічних наслідків Чорнобильської катастрофи.
«Це було дуже цікаво, ми вирішили, що треба цьому вчитися. І так сталося, що за цією програмою повинні були створити три центри у м. Славутичі, смт Іванків та смт Бородянка.
Мер міста Володимир Петрович Удовиченко запросив нас відвідати Славутич і побачити, чи готові ми там жити і працювати», - із захватом пригадує Віктор, - «І ось ми, мої колеги: Валентина, Олександр, Юрій і я, поїхали «на розвідку» у Славутич. Там ми познайомилися зі Славутичем, поспілкувалися з міським головою, він все показав, розказав, тоді каже, що тепер вибір за нами. Місто нам дуже сподобалось!»
Друзі вирішили ще раз поїхати до Славутича, щоб остаточно переконатись, що приймають вірне рішення.
Коли вже вдруге приїхали, походили вулицями Славутича, їх вразила архітектура молодого міста і його гостинність.
«Тоді нам було по 25-27 років, саме тоді й вирішили залишитись тут працювати. Також нам був цікавим і сам напрямок роботи. Адже аварія на ЧАЕС - це не тільки техногенна катастрофа всесвітнього масштабу, а ще й психологічна катастрофа.
Були і ліквідатори, і переселенці, і люди, які втратили родинні зв’язки, робочі місця, домівки. Саме з такою категорією людей нам потрібно було працювати.
Так у 1993 році ми приїхали у Славутич на роботу», - пригадує Віктор Одиниця.
Як усе починалось: «… у нас був один стіл і чотири стільця, і ми почали працювати»
Молода команда почала активно працювати у тимчасово наданому приміщенні. Було багато нових ідей та планів.
«Розпочали ми свою роботу у приміщенні Навчально-виробничого комбінату, у нас був один стіл і чотири стільця. І ми почали працювати, розробляли програму роботи, вивчати ситуацію у місті, проводити дослідження, яка проблематика, що турбує людей, яка допомога необхідна для того, щоб надавати допомогу», - ділиться спогадами директор Центру.
А в цей час тривав ремонт, завозилося обладнання та меблі у приміщенні, де знаходиться Соціально-психологічний центр. Там він там знаходиться уже 30 років.
У Славутичі відкрили Соціально-психологічний центр!
Після проведених ремонтних робіт, у тому ж приміщенні НВК, де і працювала команда психологів, відбулося відкриття нового Центру «ЮНЕСКО».
«15-го лютого 1994 року відбулося офіційне відкриття нашої установи. Тоді у нас працювало шестеро людей. Згодом штат розширився, тепер у нас працює 18 фахівців. Це психологи, соціальні працівники, це юрист, інструктор з фізкультури, спеціаліст по роботі з громадськістю і інший персонал.
До цього часу, із тих, хто починав роботу у Центрі, залишилися я та мій заступник Юрій Акименко. Працюємо тут всі 30 років.
Олександр Линкевич працює в органах місцевого самоврядування Славутича.
А Валентина Одиниця – на Чорнобильській АЕС», - розповідає Віктор Васильович про тих, хто розпочинав роботу у Центрі разом з ним.
За його словами, люди часто зверталися за психологічною допомогою. Багато з тих, хто довірився фахівцям-психологам тоді, звертаються за консультаціями та допомогою і зараз.
«Тоді ми паралельно навчалися за програмою «ЮНЕСКО – Чорнобиль», яка продовжувалась ще 5 років. Ми підвищували свою кваліфікацію завдяки закордонним фахівцям, які приїжджали в Україну, в Славутич. Також ми мали можливість навчатися і в Греції, і в США, і в Польщі, і в Німеччині. Тобто була можливість навчатися сучасним, новітнім методикам психологічної допомоги».
Проєкт «ЮНЕСКО – Чорнобиль» - це гуманітарна програма ООН, яка була спрямована на забезпечення повернення до нормального життя людей, що жили у регіонах, постраждалих від Чорнобильської катастрофи, підтримку уряду України у галузі подолання екологічних, економічних та соціальних наслідків аварії.
Невдовзі у рамках проєкту ООН відкрилось ще два таких центри - в Боярці і Коростені. Так і до цього дня існують всі ці п’ять центрів. З часом їхнє призначення змінилося.
ПОВНА ВЕРСІЯ ІНТЕРВ’Ю З ВІКТОРОМ ОДИНИЦЕЮ У 4-х ЧАСТИНАХ:
«Дякую долі за те, що вона привела мене до Славутича», - Віктор Одиниця (І частина)
З0 років натхненної результативної праці: чим сьогодні живе Славутицький соціально-психологічний центр (ІІ частина)
Головне завдання сьогодні – допомогти, щоб наші хлопчики прийшли і відчули, що ми їх чекали, готові все для них зробити (ІІІ частина)
Терапія творчістю. Як завдяки своїм талантам допомагати Захисникам ( ІV частина)
Олександра ЛАТИШЕВА
Фото з архіву Віктора ОДИНИЦІ, Юрія АКИМЕНКА, Вадима ІВКІНА, Соціально-психологічного центру м.Славутич
