Багато різноманітних видів діяльності з бійцями та їхніми родинами проводять фахівці Соціально-психологічного центру м.Славутича.
Це психологічні і юридичні консультації, спілкування у форматі телефону довіри, зустрічі з військовослужбовцями, які проходять лікування чи реабілітацію у медичних закладах, різноманітні тренінги, заняття з елементами хендмейду, спортивні заняття, екскурсії, онлайн-зустрічі на різноманітну тематику та багато іншого.
Важливе місце у роботі Центру також займає терапія творчістю.
«Два роки назад вдалося видати альманах з творами воїнів-захисників. Це вірші й проза, пронизані тим життям на війні. Це і сльози, і біль, і кохання», - розповідає директор Центру.
Терапія творчістю
Віктор Одиниця мріє про створення у Соціально-психологічному центрі ще одного альманаху творів наших бійців. Адже це також своєрідний викид неймовірних емоцій тих, кому війна заглядає в очі щодня, щогодини, щомиті...
«Хлопці пишуть! Це певна така терапія. Вони на війні, і отой свій біль, те що у них в душі, вони викладають у цих рядках. Тому хочемо у цьому році видати другу збірку. Ми підтримуємо зв'язок з тими хлопцями. Вони продовжують писати», - пояснює Заслужений працівник соціальної сфери України Віктор Васильович Одиниця.
Але щоб видати збірку таких творів, звісно, для цього потрібні кошти. Для цього Віктор хоче написати картини і продати їх на аукціоні, як це було і раніше, коли потрібна була комусь допомога.
Тепер він хоче реалізувати мрію бійців – видати їхні твори. Віктор планує зібрати належну суму для друку омріяної збірки творчих робіт наших захисників.
З цією метою Віктор Васильович також звертається за підтримкою до всіх небайдужих. Для нього це дуже важливо, бо це важливо для самих бійців.
Віктор Одиниця – художник. Коли почав писати та що стало стимулом
Уже майже 9 років Віктор Одиниця пише картини. Найчастіше свої роботи він виставляє для продажу, аби надати фінансової допомоги нашим захисникам чи членам їхніх родин у критичних ситуаціях.
Попри травму зору, яку він отримав ще до повномасштабної війни, Віктор пише картини, намагається знаходити нові направлення, техніки, експерементує.
Головне, що це він робить щиро, талановито та з добрими намірами. Цей добрий порив завжди знаходить позитивний відгук і надійну підтримку. І такий авторітет добропорядності – це результат багаторічних добрих справ, перевірених не тільки роками, а й неймовірною результативністю.
«В 2015 році не знаю, що на мене найшло (посміхається), я почав писати. Пішов до нашої Дитячої школи мистецтв і взяв уроки образотворчого мистецтва. Три місяці я там навчався».
Віктор пригадує, що ще напочатку в школі викладав уроки праці і креслення. Але там не було вчителя малювання, і йому запропонували вести цей предмет також.
В дитинстві, коли ще був маленьким, він любив малювати. Брав листівки або книжечки і завжди перемальовував. Йому це подобалось. Тому і погодився вести уроки з образотворчого мистецтва, паралельно самовдосконалюючись і вивчаючи новий шкільний предмет самостійно. Уже пізніше відчув, що хоче писати картини.
Як виникло бажання стати художником
«Виникло бажання писати майже в 50 років. Я хотів навчитися писати аквареллю. Мій викладач сказав, що писати аквареллю – це найскладніша техніка – неправильно покладений мазок уже неможливо виправити. А от олією – це набагато простіше. Якщо не сподобався якийсь штрих, його завжди можна змінити, перефарбувати.
Мені було цікаво отримати знання з основ образотворчого мистецтва, навчитися змішувати фарби.
Зі мною навчалось багато жінок, які так гарно писали. Тоді мені в це важко було повірити, але дійсно кожен може навчитися писати», - запевняє художник.
Та щоб чомусь навчитися, для початку потрібне велике бажання і терпіння.
«Я хотів писати. Для мене це була теж певна терапія. Коли пишеш, ти про все забуваєш.
Коли я пишу, неначе я там і знаходжусь, повністю занурююсь у роботу, навіть відчуваю запахи», - поринає в творчі спогади Віктор.
В мене аж руки тремтять – як хочеться писати!
Творчі люди по-іншому дивляться на світ і потім відображають це в своїх роботах. Інколи це дивує, викликає нерозуміння, обурення чи захоплення, але не може не вражати. Не може залишати байдужим.
«Люди, що пишуть, інакше відчувають кольори. Коли їдемо кудись з дружиною, намагаємось якомога більше побачити і назвати кольорів неба. Там десятки кольорів! Треба тільки придивитися!
По-іншому дивишся на ліс, як падає сонце, де лягає тінь, як вона підсвічує боки. І мені дуже подобається так дивитися на світ.
В мене аж руки тремтять – як хочеться писати. Але через стан здоров’я поки писати не можу.
Я дуже хочу писати! Деякі роботи я копіював – змальовував. А деякі власні, які я сам придумав, написав, мої», - ділиться спогадами художник.
За 9 років більше сотні робіт написано, було дві виставки – обидві благодійні.
«Одна з них була проведена на допомогу бійцю, який отримав поранення.
Друга виставка була у 2021 році, теж благодійна. Кошти від цієї виставки були направлені одному з бійців, який залишився без ока», - розповідає митець.
Тоді він почав шукати бійців, які взагалі не мають зору. Познайомився з одним юнаком, який, виконуючи бойове завдання в зоні АТО, залишився без очей. Кошти, зібрані під час виставки картин Віктора Одиниці, були перераховані для лікування хлопця.
Коли почалася широкомасштабна війна, Віктор багато писав для того, щоб продати картину і придбати щось потрібне бійцям.
Віктор мріє знову взяти в руки пензлі і фарби, доторкнутися до полотна, поринути у світ прекрасного, щоб, в першу чергу, допомогти тим, хто ціною свого життя виборює нашу незалежність і перемогу України.
«Коли у мене вже буде можливість писати, хочу зробити третю виставку, деякі роботи дописати. Це теж буде благодійна виставка на допомогу ветеранам чи їхніхнім родинам, тим, хто буде потребувати допомоги», - не приховуючи природньої скромності каже Віктор.
«Дякую долі за те, що вона привела мене до Славутича»
30 років тому Віктор Одиниця, разом зі своєю дружиною Валентиною та друзями Олександром і Юрієм, приїхали до Славутича, аби втілити в життя новий соціальний проєкт і допомагати людям. І протягом цього періоду добра справа стала сенсом життя.
За цей час було зроблено багато добрих справ, реалізовано безліч важливих проєктів, надано допомогу великій кількості потребуючих допомоги людям.
Також за 30-річний період відбулося багато змін. Дещо помінялись напрямки і методи роботи. Змінювалась кількість робочих місць, мінявся сам колектив, але головний принцип Соціально-психологічного центру допомагати людям - залишився незмінним! І це найголовніше. Адже люди, які обрали своєю професією допомагати іншим, завжди будуть шанованими у суспільстві, а їхня праця важливою і затребованою.
З нагоди 30-ї річниці закладу Віктор Одиниця висловлює подяку усім, хто був поряд у часи становлення Центру і до сьогоднішнього дня.
Звісно, він не має такої можливості перерахувати усіх, бо, як каже керівник СПЦ, це безліч імен, безліч прізвищ, надійних партнерів,ті, хто був разом з ними.
«Але в першу чергу хочеться подякувати міській владі - Удовиченку Володимиру Петровичу, який був ініціатором створення у Славутичі такого закладу. Він і до цього часу підтримує нас, тепер як депутат обласної ради.
Слова вдячності сьогоднішній владі, яка завжди відгукується на всі наші потреби і завжди підставляє плече.
Подяка керівникам цього проєкту «ЮНЕСКО-Чорнобиль». З боку іноземних партнерів - Любов Горіх, з боку України - Оксана Гарнець, з якою Центр продовжує до цього часу співпрацювати в різних міжнародних проєктах», - каже Віктор Васильович.
Велику вдячність передає усім керівникам інших чотирьох центрів, які сьогодні є в Україні. З Коростеня - Сергій Виговський, з Боярки - Ангеліна Лахтадир, з Іванкова – Галина Бабич, з Бородянки – Людмила Бойко. Під час повномасштабного вторгнення ворог знищив споруду Соціально-психологічного центру у Бородянці. Загинуло двоє працівників. Сьогодні відбувається відбудова і планується відновлення роботи Центру в повному обсязі.
«Ми прожили весь цей час як одна родина, як брати і сестри, допомагаючи один одному і в складних ситуаціях, які переживали наші установи, і в позитивних моментах. Вчилися разом, вчилися один в одного, підказували один одному. Всім-всім-всім, хто був разом з нами, велика вдячність», - пригадує Віктор.
Особливу подяку він висловлює всьому колективу, всім, хто працював з першого дня, хто тепер трудиться в інших міських установах чи навіть за кордоном, усі вони причетні до становлення центру і його роботи до цього часу. А також дякує тим, хто працює разом з ним зараз.
«Знаю, що попереду багато роботи, але впевнений, що з таким колективом ми справимся.
Тому хочу подякувати колективу Соціально-психологічного центру за те, що я мав можливість і честь працювати разом з ними протягом 30 років.
Дякую за їхнє відношення до роботи, за бажання вчитися, щоб допомогти людям.
Я вдячний вам за роботу, за розуміння, за терпіння, за ті іноді складні моменти в житті нашого Центру (коли стояло питання про закриття чи реорганізацію, чи інше).
Для мене це друга родина.
Вітаю вас, мої рідні, і дякую за все!
Дякую своїм рідним і близьким, що завжди були зі мною і допомагали в усьому!
Дякую долі за те, що вона привела мене до Славутича!»
Вітаємо Соціально-психологічний центр Славутича, на чолі з Віктором Васильовичем Одиницею, з 30-річчям!
Нехай ваша праця, налаштована на допомогу і підтримку людей, повертається до вас добром і щирою вдячністю, процвітанням Центру і надійними дружніми партнерськими відносинами з усіма, хто причетний до вашої натхненної роботи! Славутич – це Україна! Разом до Перемоги!
Зі святом вас!
ПОВНА ВЕРСІЯ ІНТЕРВ’Ю З ВІКТОРОМ ОДИНИЦЕЮ У 4-х ЧАСТИНАХ:
«Дякую долі за те, що вона привела мене до Славутича», - Віктор Одиниця (І частина)
З0 років натхненної результативної праці: чим сьогодні живе Славутицький соціально-психологічний центр (ІІ частина)
Головне завдання сьогодні – допомогти, щоб наші хлопчики прийшли і відчули, що ми їх чекали, готові все для них зробити (ІІІ частина)
Терапія творчістю. Як завдяки своїм талантам допомагати Захисникам (ІV частина)
Олександра ЛАТИШЕВА
Фото з архіву Віктора ОДИНИЦІ, Юрія АКИМЕНКА, Вадима ІВКІНА, Соціально-психологічного центру м.Славутич